Вона обережно відкрила рюкзак і ще обережніше витягла коробку з-під ювілейного віньяка.
— Відкрий!
Коробка була легка, тож стало ясно, що в ній немає пляшки. Та й тупо було б. Усередині знайшлося щось, акуратно загорнуте в білий папір. Пальцями показала, що треба відкрити пакунок якомога обережніше. У мініатюрному горщичку був так само мініатюрний кактус. Не більший від пальця новонародженої дитини.
Ніколи їй не казав, що ненавиджу рослини в кімнатах. Вони вимагають уваги й порядку, вимагають, щоб про них дбали, а я не вмів добре дбати навіть про людей, яких люблю. Коли бабуся померла, всі рослини у мене вдома всохли. Я сумував, хоча й терпіти їх не міг.
Я всміхнувся, поцілував її та промовив кілька слів подяки. Коли вона повірила, що вони щирі, я витягнув «Шанель № 5» (купував, звісно, з думкою про Мерилін) і «Есе про фотографію» Сьюзен Зонтаґ. Ніколи не дарував їй тільки книжки, бо вона, очевидно слушно, вважала, що купую їх радше для себе, ніж для неї.
Кактус я розташував у напівосвітленому місці у своїй кімнаті, поруч із гіпсовою статуеткою Святого Влаха і щасливим камінцем з діркою посередині. За кілька місяців були війна в Хорватії, плівки Шпегеля, Плітвіце, Борове Село[6]…
Я дисципліновано поливав свій кактус раз на п'ять днів та стежив за тим, щоб не пересувати його. Колись давно бабуся сказала мені, що кактусів не можна пересувати. Вони мають бути завжди, постійно на своєму місці. Не надто важливо, що це за місце і чи воно найкраще, важливо, що воно їхнє. Я дбав про той кактус і дивувався самому собі, що ніколи не завинив перед ним.
І замість відійти, як відходять усі ті подаруночки, що їх продавці навмисне розпродують перед святами, він почав рости. Розправляв голки, ніжні, як у малесенького їжака, товстішав і злегка повертався до сонця. Тепер уже не був схожий на дитячий палець. Приходячи в мою квартиру, вона була щаслива, що мій безлад не поглинув кактуса.
— Стає схожим на тебе.
— Кактус?
— Точніше, не зовсім на тебе, а на певну частину твого тіла.
Я нічого такого, зізнаюся, не зауважив, але після її слів теж почав його вважати схожим. Кактус став малою веселою родзинкою в нашому житті, із тих родзинок, завдяки яким любов перестає бути схожою на всі інші й стає вартою пам'яті.
У ті дні, коли було знищено Вуковар[7], я ніби відчув крижане дихання на своїй шиї. Життя стало надзвичайно серйозною штукою, не схожою на все, що я про нього знав. Кожна помилка могла стати доленосною, я це відчував, хоча все ще не розумів, як і навіщо.
Наприкінці березня 1992-го вона поїхала з міста, здавалося — так, як раніше їздила на екскурсії. Не попрощавшись.
У перші дні квітня я переселився у підвал. У крону яблуні потрапив снаряд з міномета. Вікна повилітали, а осколок, не більший за рисове зернятко, розбив дзеркало в старому австрійському трюмо. Тріщини на склі точно відтворювали меридіани на географічній карті. Телефонні лінії все ще працювали, і я спробував їй про це розповісти. Вона не розуміла. Думала, мабуть, що в мене в голові щось тріснуло.
Щоп’ять днів я піднімався в квартиру і поливав кактус. Тепер він розвернувся просто до четницьких позицій. Я позирав на сонце боязко і щохвилини очікував кулі. Внизу було тепло, вогко і тісно. Смерділа гнила картопля, вугільний пил виїдав очі. Мабуть, в матці не краще.
Вона повірила, що смерть можлива лише у Сараєві. Стала патетичною і зовсім далекою. Питала, чи хочу поїхати з нею до Нової Зеландії. Я відповів, що сиджу в підвалі, що та країна надто далеко і не думаю, що буду там особливо щасливий. Про кактус вона ніколи не питала. А я не хотів про нього нагадувати.
Люди змінюються, коли вони самі в пітьмі. Це стається невідчутно. Я знаю історію про чоловіка, що зовсім звично ліг у постіль, а на ранок прокинувся геть сивий. Нікому не міг сказати, що йому снилося. Ті дні я проживав, охоплений відчайдушним страхом перед зимою.
Одного ранку, якраз на п'ятий день, вся вода в квартирі замерзла. Тільки тоді мені спало на думку, що кактус не переживе зими. Я взяв його і відніс донизу, в підвал, поставив навпроти печі, яку ми палили вугільним пилом. Не надто близько, але й не задалеко. Якраз на тій відстані, що, на мою думку, підходила і кактусам, і людям.
Назавтра він лежав, перехилившись через край горщика. Як лежав? Та просто собі, верхівкою вниз, ніби сонце десь унизу. Я полив його востаннє, хоч ясно було, що це кінець.
Війна навчила мене майстерно стримувати почуття і нерви. Коли починається історія про речі, що могли б мене особливо вразити, десь усередині в мене загоряється червона лампочка, схожа на ту, що стирає шуми з магнітофонної стрічки, і я більше нічого не відчуваю. Але, щойно подумаю про той кактус, нічого вже не допомагає. Він ніби дрібний дериват туги, безпечний на перший погляд, як гіркий мигдалевий запах ціаністого калію. Колись давно когось засмучувало, що коні помирають стоячи, а мене засмучує, що кактуси хиляться, ніби той хлопчик з вірша Ґьоте. Ця історія не така вже й важлива, хіба що як нагадування, що в житті треба берегти деталі. І нічого більше.