Шираз удавала, що не впізнає їх. Вони робили вигляд, що вперше тут. Нехай її присплять, сказала товста сестра. Ми б не пережили, якби хтось після нашого татка гуляв із нею по парку, сказала горбата. Він був великим художником, сказала худа. Як звати собаку, спитала Шираз, яка вам різниця, стрепенулася горбата. Просто так, відповіла Шираз, для статистики. Як її записати? Душа, сказала товста. Це ж треба, Душа, зачудувалася Шираз. Вона мала вдома вже чотирьох псів, але ще жодної Душі.
Першим псом, якого я знав, був Луксі. Щоранку, близько пів на восьму, він біг уздовж берега, з краю на край села. Ніхто не знав, куди і в якій справі він біжить, але як у великих містах старці вставали з ліжок після бою годинника на ратуші, так у нас після появи Луксі надвір виходили баба Tepe, баба Mape, баба Крісте і тітка Міра, яка не була бабою, але, як і всі тутешні баби, ходила в чорному, у вічній жалобі за дядьком Круном, який, за страшними переказами, на кораблі у Чилі п'яний втопився у діжці зі смолою. Після того, як пробігав Луксі, починався день у нашій місцині, у той найдовший час, від якого ніщо й ніколи не буде довшим, від моєї появи на світ до восьмого дня народження, коли ми поїхали й не поверталися більше.
Ніщо не могло зупинити Луксі на його шляху. Навіть якби хтось кинув перед ним шматок м'яса (а не кидав, бо не будуть же люди витрачати на пса м'ясо, хіба як отруїти його захочуть), Луксі не озирнувся би й на шніцель. Його ранкову мандрівку могла перервати тільки куля з рушниці дядька Домінка, дивака, що ні з ким у селі не розмовляв, але всі знали, що тоді його самого вкладе куля з рушниці Ранка чи Неделька, бо вважалося, що Луксі їхній. Того, хто вб'є твого пса, ти маєш право так само вбити, тішилися ми. Ніхто й уявити не міг, яким було б наше село, що би з ним сталося, якби одного ранку Луксі не пробіг узбережжям від краю до краю. Годинники зупинились би, почався б якийсь новий час.
Наприкінці літа 1972 року, коли вже роз'їхалися туристи і залишилися тільки белґрадці та боснійці у своїх дачних будиночках, відбулися дві пов'язані між собою події, що згодом змінили моє життя. Було парко і дощ ішов цілими днями, коли Микула з Пунтіна, холостяк середніх літ, що жив з матір'ю і ніколи ніде не працював, як ішов — так і впав біля автомагістралі. Ніхто, крім матері, особливо й не шкодував за ним, навіть і полегшало трохи людям, бо єдиним сенсом життя Микули була ганьба. А ганьба заразна, як сверблячка, особливо коли безпричинна. Микула соромився своїх сухот, не йшов до лікаря, від сусідів приховував, що хворіє, хоча всі це знали. Упав біля дороги, зайшовся кривавим кашлем і миттєво помер. Його знайшли в ту мить, коли Луксі хлебтав з калюжки густої й темної Микулиної крові, повної смертоносних бацил. То була страшна картина, оповідь про яку передавалася з вуст у вуста, але завжди трохи недоговорювалося: «Лежить, бідака, мов у постелі, отако випростався, руки під голову заклав, а очі розплющені! А цей стоїть над ним і, прости Господи, п'є з нього!»
Того вечора в усіх кам'яних будинках над морем клацали затвори мисливських рушниць. Чоловіки не могли заснути, а жінки молилися Богу. Найгірший період року — осінь та зима — розпочався у найгірший з можливих способів. Кінець серпня і початок вересня — це й так час порахунків, що весь час відкладалися, бо на узбережжі були туристи й місцеві, які перестали бути місцевими, бо після партизанки осіли в Белґраді й постали високими чинами. Зараз, коли їх усіх вже нема, коли залишилися тільки свої і нема нікого, хто дивитиметься збоку і оцінюватиме нас, прийшла пора звести рахунки. А той пес хлебтав людську кров, та ще й заражену, а кров'ю полоскав і Микулину ганьбу, більшу від його хвороби. Чоловіки заряджали й розряджали свої рушниці, а жінки після молитви дивилися по телевізору промову товариша Тіто в Заґребі.
Наступного ранку Луксі квапливо пробіг своєю дорогою з краю на край села. Після того, біля десятої прийшов під старе залізне дерево, на стовбурі якого традиційно чіпляли некрологи, та й влігся точно під Микулиним грітися на сонці. Нарешті, після дощів та парноти, засяяв чистий яскравий літній день. Ближче до вечора у Вишньому селі, там, де на камінні жили тільки гадюки, мали поховати Микулу. Ми, діти, розповідали одне одному страшилки, буцімто гадюки вип'ють Микулі очі. Тому в наступні два-три дні, поки змії ласуватимуть його очима, можна спокійно гасати по виноградниках і над урвищами, всюди, де зазвичай було повно гадюк. А старші тільки дивилися на Луксі, курили й мовчали. А він дивився на них і не відводив очей.