Дядько Анте, дідусь, що півжиття провів у шахті, а іншу половину — на інвалідській пенсії, німо й апатично дивився на фото. Це тривало довго, аж доки в очах його з'явилися сльози. «Знаєш, синку, — сказав, — я бачив її лиш два-три рази. Один раз — коли приїжджав у Іліджу і з твоїм дідом за оцим самим столом грав у преферанс, а вона підійшла і поцілувала мені руку. А другий, може, і третій раз був з нагоди смерті. Сідав я в автобус, у чорному костюмі з чорною краваткою, їхав у Сараєво, спочатку на цвинтар, на похорон, а тоді до рідні покійного, на поминки. Такі тоді були порядки. Було до кого піти, було й кому вмирати. Згодом усе рідше траплялося. Вона тоді заходила до кімнати, оглядала нас усіх, вибирала когось одного і лягала йому в ногах. Тоді говорилося: добре тобі, тебе Джина пильнує, бо чомусь вважалося, що той, кого Джина обирає, не піде наступним. Мені, здається, двічі лягала в ногах. Гарнюня. Потім з'явилася та італійська акторка, Джина Лолобриджида, і сльози з очей течуть, бо вона нагадує про нашу Джину. Тільки для того з'явилася».
Далі я вже не мав кого розпитувати. Фотографію забрав із собою у З. і ось уже п'ятнадцять років готуюся її викинути.
Коли померла його дружина, дорога наша сусідка тітка Райна, пан Шкрлец вирішив якнайшвидше піти за нею. Припинив їсти й пити, навіть курити перестав, тільки все сидів перед увімкненим телевізором, дивився телевікторини, рекламу чи новини про розчленованих дітей, витягнутих з-під руїн у Газі, а по щоках йому самі собою текли сльози. Доньки поквапилися знайти жінку, щоб піклувалася про нього, Філомену, кістляву стару діву, яка скидалася на розстрижену черницю, але закінчила у Граці спеціальний університет із догляду за старенькими та — розповідали — сімом дідуганам подовжила життя. Батько нафтовика Чепікучі дотягнув коло неї до дев'яноста, і далі б жив, якби не здорові зуби, якими перегриз білизняну мотузку, на якій і повісився у під'їзді. Звісно, Філомена була дорога, як сам чорт, але три Шкрлецові доньки грошей не шкодували. Доки старий живий, зможе підписувати свої графічні листи, можна навіть змусити його щось намалювати, хоч він майже зовсім вже сліпий, але й без очей може малювати, бо він — сам великий Отон Шкрлец, тільки мертвий не зможе. Так гадали його доньки, але даремно. Незважаючи на всю Філоменину турботу і знання, здобуті в Граці та в найшляхетніших заґребських домах, добродій Шкрлец і далі не пив, не їв і не курив.
Тоді наймолодша сестра згадала, як старий ціле життя шкодував, що не міг мати пса, бо в покійної тітки Райни була алергія на собачу шерсть. Бувало, присяде посеред вулиці біля якогось бродяжки, довго гладить його і шепоче щось йому на вухо. Зрештою, хіба на всіх Шкрлецових полотнах різних періодів не було повно собак? Навіть на тій знаменитій картині, за володіння якою роками змагалися Белґрад і Заґреб, погрожуючи навіть розірванням дипломатичних стосунків: Нікола Тесла дивиться на Мангеттен, а в глибині, майже там, де людський потік от-от виллється за край полотна, видно фігуру жінки, що веде на повідці фокстер'єра.
Кожен, хто знає їх, підтвердить вам: Шкрлецові доньки ніби втекли з якоїсь діснеївської казки. Старша — висока й лиха розпусниця з великим носом. Середня — низенька й дебела, дрібноока матір п'ятьох дітей та дружина невдахи-гобеленщика, що після багаторічного лікування в психіатричному стаціонарі тепер сидить вдома і розпатрує гобелени. Молодша має якусь хворобу, що викривлює їй хребет, і тому в Міському управлінні урбаністики, яке вона вже багато років очолює, її прозвали Квазімодо. Кожна сестра нещасна у свій спосіб, але об'єднує їх патологічна скупість і недовірливість.
Однієї суботи вони зустрілися і разом пішли до притулку для покинутих тварин. Старша сестра сказала молодій волонтерці з поголеною головою: пес повинен бути з короткою, якомога коротшою шерстю, бо вона не збирається щомісяця купувати новий пилосос. Середня сказала: пес має бути малий, якомога менший, щоб старий не продавав свою графіку, аби купити собаці біфштекс. Молодша сказала: у пса мають бути якомога коротші ноги, бо довгоногого доведеться довго вигулювати в парку, і таткові не залишиться часу для малювання.
Волонтерка, що назвалася Шираз, пішла до псарні і принесла маленьке жовте собача, з великою головою, короткими ногами і майже без шерсті. Сестри повантажили собача в картонну коробку, Шираз прочитала їм лекцію, як треба дбати про сучку, але її слова не досягали сестриних вух, тому можна було вважати, що й промовлені вони не були.