Пан Шкрлец був щасливий, сміявся і скакав по кухні, відкривав і закривав холодильник, намагаючись нагодувати собаку і зразу після того погладити її, сам не знав, що зробити спершу і що в цю мить буде доречніше. Сучка махала хвостом, але робила це так нервово й енергійно, а сама була така дрібна — аж здавалося, що хвіст махає нею. Його рука пробувала доторкнутися до її голови, шукала її, як шукають замкову шпарку в темряві, та марно. Вона постійно вислизала; здавалося — від величезної радості не могла ні хвилини бути на одному місці, а потім здавалося, що вона справді втікає від руки, боїться удару.
Хай зветься Душа — сказав пан Шкрлец — вона невловна, як душа! Сестри перезирнулися: висока посміхнулася, у товстої зволожилися очі, а горбата зітхнула так, наче їй бракувало повітря. Серця їхні звільнилися від великого тягаря, бо повірили, що батько віднайшов сенс життя і мистецтва. Тільки Філомена була невдоволена. Про це промовляло і її підборіддя, і шиньйон, і ніздрі, що розширювалися, ніби винюхуючи, чи не пахне в кухні газом.
Кілька днів пан Шкрлец грався із сучкою, гуляв з нею в своєму кварталі, дав інтерв'ю телевізійникам, поки вона істерично ганяла довкола лавки і намагалася зірватися з повідця, годував її собачим кормом, рекламу якого дивився, коли плакав за тіткою Райною. А тоді запалив першу після її похорону цигарку, закашлявся і помер.
Смерть Отона Шкрлеца, останнього з плеяди великих хорватських митців двадцятого століття, чиє ім'я відлунювало і в Нью-Йорку, і в Парижі, вразила Заґреб. Дощової неділі, від самого ранку і до вечора, сестри приймали співчуття в домі покійного. Приходили сусіди, викладачі з Академії, Шкрлецові однополчани, політики, а вони, одна за одною, простягали свої бліді рученята, і очі їхні цідили вологу, безбарвні, як сто разів виварені кухонні ганчірки. Мер обіцяв, що місто викупить квартиру Шкрлеца і перетворить її на меморіальний музей хорватського живопису. На це сестри одна за одною вдарилися в плач. Із комори безупинно долинало квиління Душі, довге й протяжне, ніби плаче якась уявна четверта сестра, яку через розумову відсталість і слонячу фізіономію ховають від людей. Боже милий, думали ми, востаннє відвідуючи дім пана Шкрлеца, як тільки такий дрібний і непримітний пес може мати такий голос!
У наступні дні газети писали про Отона Шкрлеца і його життя, про те, що Пікассо колись визнав його «мортирою на останній барикаді фігуративізму та балканським генієм, який підтверджує, що людське обличчя абстрактніше за всі наші уявлення про нього», і про той химерний епізод, коли Шкрлец у 1948-му підтримав резолюцію Інформбюро[58], після чого в його палату в лікарні на Гольнику, де він лікувався від туберкульозу, прийшли сам Маршал і Моша Піяде[59], а потому, як вони за дві години вийшли, Шкрлец сказав медсестрі Божиці, родом з Сараєва, що людське життя вартісніше і справжніше за комунізм, а наступного дня розпочав той свій величний триптих маслом: «День, коли ми більше не молились Богу». Про все газети писали, а вже як вичерпали життя і творчість Отона Шкрлеца, почали розводитись про його останню подругу, Душу.
Сестри водили сучку з фотосесії на фотосесію, позували з нею в траурі, з вуалями, опущеними на обличчя, а Душа скакала по них, махала хвостом, ніби хоче відірватися від життя, і — руку на серце — поводилася тупо навіть за псячою міркою.
Якийсь час усе так і тривало, а потім зненацька затихло, просіла земля на Шкрлецовій могилі, очікувалося ще тільки, що місто запропонує гроші за квартиру художника і що якусь вулицю назве його іменем. Ув очікуванні цього сестри не знали, що робити з собакою. Один тиждень вона жила у високої, наступний — у товстої, третій — у горбатої; Душа була їхнім тягарем і мукою, гірша за члена родини. Батько помер нагло і не завдав їм клопотів, але пес завдав.
А тоді горбата почула від своєї приятельки, що знаменита тенісистка віддала свого пса в собачий готель і тримає там уже кілька місяців. Так, це було дорого, але сестри все-таки оплатили готель для Душі. Коли все мине, газети заспокояться і забудуть, вони відвезуть її до ветеринара, щоб приспав і відправив туди, де зараз перебуває їхній тато.
І справді, за півроку, коли вже стало ясно, що мер обдурив їх, що не буде ніякого викуповування квартири і меморіального музею хорватського живопису, сестри прийшли по Душу. Вона билася в істериці довкола них, але не було знаків, що їх упізнала, бо так само істерила перед всіма. На півдорозі до ветеринарної клініки вони раптом передумали. Навіщо платити за евтаназію, якщо можна відвезти собаку туди ж, де й взяли?