Вона стояла на Мості молодості й перехилялася вниз через поруччя. Якщо вона стрибне, усе закінчиться за п'ять хвилин, за шість щонайбільше. Після цього запанують спокій та блаженство. Там, куди вона піде, Джавахарлала не буде. Собачі та людські рай і пекло — у різних місцях. Але пані Гвоздецькій забракло відваги, щоб стрибнути.
Нещасна, вимащена землею й кров'ю, вона поверталася додому вже в глибокій темряві. У під'їзді не було світла, тож мусила пересуватися навпомацки, по стінці. Перечепилася об щось і впала. Те щось двічі заверещало, зовсім як чортеня, якому наступили на хвоста. Пані Гвоздецька зламала руку, два місяці мусила потім виходити в гіпсі, але тоді зовсім не відчувала болю. Тулила до себе дорогу бульдогову голову, повторюючи: «Джавахарлале мій, ти живий, куди ж я без тебе!» Він, сучий син, злизував їй сльози зі щік, і тому знову ніхто не побачив, що пані Гвоздецька плакала.
Тін захотів мати цуцика. Ясно було, що колись це станеться, але ж не настільки рано. Ще трьох років йому нема,
Мама сподівалася, що він врешті-решт забуде. Діти мають коротку пам'ять. Як ті бабки-болотянки. Те, що зранку було причиною для сліз, увечері й не згадається. Але Тін не такий. Пам'ять у нього — як у слона. Четвертий уже місяць тільки одне й повторює. Що би ти хотів, тітчине сонечко? — запитує тітка в крамниці. Чим би нам парубка почастувати? — питає дебелий вусатий офіціант у засмальцьованій білій сорочці. Мені цуцика бійого, з чойним оком — відповідає Тін. Ненормальна дитина, скаржиться мама татові перед сном. Тато мовчить, бо виголошує вона це голосом, що зветься пе-ем-ес. Коли б це він, боронь Боже, сказав, що дитина ненормальна, мама би розридалася чи почала б кричати. Вночі в кутиках його вуст поглиблюються дві маленькі зморшки, ті, після яких люди більше не можуть залишатися разом, якщо вже зморшки прорізалися. Але часу на прорізання зморщок не буде.
Мама, тато і Тін мешкають у квартирці на дев'ятнадцять квадратних метрів. Насправді це й не квартира, а світловий люк хмарочоса. Над їхніми головами не стеля, а небо, та це не робить дев'ятнадцять квадратів просторішими. Батьки тільки й робили, що зіштовхувалися. Шафа стоїть настільки близько до ліжка, що їм колись доводилося цілуватися, щоб розминутися. Згодом почали просто зіштовхуватись. Але Тін того не помічав. Для нього квартира була найбільшою в світі, а світ — маленьким, як парк, який навіть пробігти наскрізь не можна, бо мама та бабця Смілька завжди вважають, що вибіжиш на вулицю, точно під машину. Тому краще в квартирі, бо вона велика. Над нею небо, а неба Тін боїться, і тому хоче маленького білого цуцика. Чи тільки бреше навмисне, щоб маму з розуму звести.
Я ще з глузду не з'їхала, щоб привести собаку в конуру на сімнадцять метрів! — визвірювалася мама на бабцю Смільку, яка на все була згодна, аби лиш догодити внуку. Не сімнадцять, а дев'ятнадцять, — спокійно виправляла її бабця Смілька, вчителька у школі для дітей з особливими потребами. Я сказала — сімнадцять, — не здавалася мама, — два квадратні метри — це передпокій, тобто нежитловий простір між двома дверми. Мама знає, бо вивчала архітектуру перед тим, як перейшла на літературне відділення. Тін сидить під столом, голосу не подає, вдає, що його немає, і тільки слухає. Знає, що мусить бути спокійний і невидимий, бо в ці хвилини все вирішується. Маленький білий цуцик чекає, коли вони стануть друзями. Чи братами. Насправді стануть одним цілим. Тін і цуцик.