На третій місяць Казчиного життя на місто почали падати гранати. Пані Мірела та професор Старек невимовно злякалися смерті і тижнями не виходили зі своєї підвальної квартири. Уперше професорові щось уявилося, перед очима постала картина: пошматовані тіла — його і жінчине, Сильвія залишається сиріткою, і її разом з іншими брудними й голоштанними сиротами тримають у велелюдному притулку в колишньому жіночому монастирі. Але в реальності Сильвії доводилося виходити, коли стрілянина трохи вщухала. Вела Казку на повідці, така маленька й доладна, як німфетка, що втекла з набоковських вечірніх чаювань, гуляла з кінця в кінець вулиці, зустрічала людей, що поверталися з роботи чи несли в руках гуманітарну допомогу. «Це Казка», — представляла їм свою собачку, і люди, усі як один, усміхалися і зворушливій вуличній картинці, і тому імені — Казка.
Сучка була дуже розумна. Як і Сильвія, була красивіша, розумніша й чарівливіша за професора Старека та пані Мірелу. Коли маєш собаку, що розуміє і любить тебе, з яким про все можеш розмовляти, який в той же спосіб, що й ти, дивиться на всіх цих похмурих людей та війну, що спустилася з гір і, може, ніколи не припиниться, тоді тобі якось легше з таким батьком і такою матір'ю. Є надія, хоч і невелика, але все-таки є надія, що тато чогось навчиться від Казки та, заплющивши очі, уявлятиме щось інше, не тільки суцільний морок і жахіття, або мама, дивлячись, яка ж Казка красива, помаранчева й кучерява, як сусід Казим, який, замість бути стоматологом, зробився воєнним хірургом, навчиться краси, і замість спортивного костюма з двома брудними білими смужками вбереться в сукню персикового кольору. Вона тієї сукні соромиться, і радше б тато Старек натягнув її на себе, та якби побачила, як сукня пасує Казці, — носила б її цілими днями. Усе одно колись впаде граната — і не буде ніякої сукні, думала Сильвія, а що думає Сильвія — те думає і Казка.
Неймовірним зусиллям професор Владо Старек змусив себе по трьох місяцях війни вийти в місто. Знайшов групу американських репортерів і представився найкращим у світі фахівцем з дієвідмін у творах Шекспіра. І це не було брехнею. У цьому Старека ніхто не міг перевершити. Журналістів тема захопила, надрукували статтю в
При посадці у великий вантажний «Геркулес» норвезький солдат сказав Стареку, що в літак не можна брати собаку. І той спокійно спустив Казку з рук. Вона заскавуліла за мить до того, як за Сильвією зачинилися великі сірі двері. Вееееееликий колючий їжак раптом виріс у дівчинки в шлунку і зробився одним цілим із нею.
У понеділок професору Луці Марашу стало зле посеред пари. Приїхала швидка і відвезла його в кардіологію, бо гадали, що міг дістати інфаркт. За дві години перевели його в неврологію, бо підозрювали інсульт. Наприкінці робочого дня його відпустили додому, але в середу призначили позачергову томографію, бо не виключали наявності пухлини в мозку. У середу після ґрунтовного дослідження констатували, що ніякої пухлини нема. До нейропсихіатра записали на четвер.
Лікар Бобан Мрґан, професорів шкільний друг ще з мостарської гімназії, зустрів його тисячею питань. Не бачилися майже двадцять років, від початку війни, коли Мрґан поїхав працювати до Німеччини. Що було з тією малою, як її — Діждаревич? Вона ще потім вийшла за викладача географії Павелича, то що, розлучилися? А Зовко, такий високий, Мілошем, здається, звався, чи він взагалі живий, я чув, що йому алкоголь останній розум відібрав? Як тепер, на Бога, називається Бульвар 14-го лютого? А вулиця Маршала Тіта? Чи живий же Меха Трбоня на прізвисько Герой? Ти колись ходив через той новий Старий міст?
Професор Лука Мараш відповідав на запитання, сподіваючись, що почнеться огляд. Очі в лікаря Мрґана наповнилися слізьми, зрештою він обійняв Луку і мовив: «Братчику мій, що від нас лишилося!» Це не той спосіб, у який дозволяється комунікувати з пацієнтами, але кому яке діло. І насамкінець нерозбірливим почерком, яким у всі часи писали порядні лікарі, занотував діагноз: хвороба Альцгеймера. «Це не воно, Бо-бане, що ти, я просто причмелів, коли барбекю в неділю смажив!» — сказав професор, витріщившись на діагноз, як на одиницю, яку вчителька вліпила йому в щоденника. «Це воно!» — сказав лікар, і так вони й розпрощалися назавжди.