Казкою звали пуделицю професора Старека. Помаранчева, як його борода, менша від його кулака, вона з'явилася в їхній підвальній квартирі після зведення перших барикад, коли вже ясно було, що діло йде до війни, але ні він, ні пані Мірела про те не думали. Професор Старек був старий холостяк, ближче до шістдесяти, ніж до п'ятдесяти, сам собі прасував сорочки і прав постільну білизну, і всі були певні, що він вже й не одружиться ніколи. Нам навіть здавалося інколи, що чоловіки його цікавлять більше за жінок: говорячи з котримсь, стискав і пощипував співрозмовника за плече, лоскотав його, високий, великий, з бородою по носі, вітаючись — притискав руку співрозмовника до свого живота. А говорив голосно, практично завжди кричав, щоб приховати тим криком відсутність елементарного почуття гумору. Міг раптово безтурботно розреготатися, наче йому причувся кінець якогось анекдоту. Студенти не дуже любили його, а колеги з кафедри англістики ще менше. Знав усе, що можна було знати про мову Шекспіра, від студентів на іспитах нічого не вимагав, ніколи й не випихався поперед інших, та все одного не було нещаснішого за нього чоловіка. Пригадуючи, кого зустріли в місті, його завжди забували згадати, навіть якщо півдня проводили в його товаристві. Усі почувалися краще, коли забували про нього, про нього і його гучний голос. Отакий був професор Владо Старек.
Пані Мірела — невеличка жіночка, з тілом і поведінкою дівчиська з початкових класів восьмирічки та старечим личком. Їй мало би бути двадцять два, максимум двадцять п'ять, була на четвертому курсі педагогічного, коли Старек побачив її в університетському коридорі, та й закохався по вуха. За два десятки років його викладання не знайшлося ще нічого настільки безликого, аж прозорого. Була така ж непомітна, як горобці й університетські прибиральниці. Навіть роман із Владом Стареком, принаймні в наших очах, не додав їй видимості.
Тітці Джорджині, дев'яносторічній акторці на пенсії, з якою прожив практично ціле життя, він квапливо і аж ніяк не тактовно повідомив, що одружується, що тітку шокувало і ввело в стан склеротичного афекту, хоча щойно перед цим була нормальна, і вона поспіхом витурила Владу з дому, ніби він її чоловік, який щойно зізнався в подружній зраді. Таким чином професор, позбавлений домівки й не знаючи, як подібні проблеми розв'язуються, винайняв першу-ліпшу квартиру, що йому трапилася: двокімнатну в підвалі, куди кожен дощ вливався ріками, якщо залишити прочиненими вікна. Кохання свого життя переніс через поріг, голосно регочучи і фальшиво виспівуючи непристойну шотландську весільну пісню.
Пані Мірела за сім місяців народила на світ доньку Сильвію, назвали її, звісно ж, на честь Сильвії Плат, дитинча вийшло не схожим ні на батька, ні на маму. Це в дітях якось рано проявляється: була красивіша, розумніша й чарівливіша за обох. Видно було: або ці двоє печальних і переляканих диваків рано знищать її, або вона встигне втекти від них раніше. Зрештою, таке часто трапляється з дітьми та їхніми батьками.
Ще й трьох років не мала Сильвія, а вже понад усе на світі хотіла собаку. Якщо його їй не народять — дихати припинить. Затикала носа, стискала губи і спершу червоніла, потім блідла, тоді ставала фіолетова… Їм здавалося, що вона не дише годинами, добиваючись обіцянки, що народять їй маленького жовтого песика, кучерявого, як негр Казим, їхній сусід, що вивчав стоматологію. Наступного дня вони забирали свою обіцянку назад — не могли мати собаку, бо, якщо Сильвія проковтне собачу шерсть, у дитячому шлуночку виросте вееееееликий колючий їжак — після чого Сильвія знову припиняла дихати, але вже не здавалася так легко, і охоплений панікою Старек мусив пояснювати, що історія про їжака — чистісінька брехня й вигадка, а Мірела, не знаючи, чим ще зарадити, відпоювала фіолетову Сильвію водою, склянка за склянкою. І наступного дня знову, матері їхній сторч, забирали назад свою обіцянку…
Врешті-решт виходу не залишалося: професор одного вечора приніс маленьке помаранчеве собачатко, яке, коли виросте, буде кучерявим, як той Казим. «Як назвемо?» — запитав, і в голові у нього, певно, крутилися імена вікторіанських дам. «Казка, — відповіла Сильвія, — ти що, сліпий, не бачиш, що її звуть Казка?» Старек знизав плечима, бо він, як завжди, нічого такого не бачив, і нічого не міг вигадати, нафантазувати. Перше, що Сильвія зрозуміла про свого батька — що в нього абсолютно відсутня уява. Другим, що вона збагне і ніколи йому не пробачить, буде його зрада.