«Алісо, ми виходимо!» — казав їй, і вона вискакувала зі світло-зеленого плюшевого крісла, у якому сиділа колись пані Раубер. Те крісло він вже був би викинув з хати, щоб не нагадувало про покійницю, яка одного вечора після сімейної трапези просто потонула в ньому і зникла, ніби сніговик навесні, але вже не можна було, через собаку. Зараз це практично її крісло, негарно було б викидати його з квартири. «Алісо, матері твоїй лихо, зачекай, хай же я двері відчиню!» — сердився на неї, шукаючи по кишенях ключі та мобільний телефон. Там, в Америці, зараз північ, закінчуються останні кіносеанси, прийоми, вечірки, так що Аліса може подзвонити. Хвилюватиметься, якщо він одразу не відповість. Але, на її думку, він задовго шукав телефон, Аліса двічі гавкнула. «Мовчи, дурна! — прикрикнув на неї. — Усіх сусідів побудиш!»
Спершу було дивно називати собаку і доньку одним іменем. Може, це й турбувало його, але пан Філіп Раубер — такий чоловік, що ніколи не зізнається, навіть якщо й турбує щось. Розумний завжди вміє підлаштуватися, це тільки дурнів завжди щось турбує. Згодом звик до двох Аліс і, коли кілька разів за короткий проміжок часу повторював ім'я, вже й не знав, про яку Алісу думає. Собака була весела, легковажна і трохи придуркувата, як ті анорексичні моделі, що на телебаченні розповідають про своїх лисих молодиків, він сам чув. З минулого життя в неї залишився страх, зачувши дзенькіт скла, вона забивалася під ліжко, звідки її не можна було вигнати й мітлою, сахалася депільованих жіночих ніг на високих підборах і чорних чоловічих холош. Другу Алісу ніяк не можна було назвати придуркуватою, вона ламала чоловіків, мовби спагеті перед опусканням в окріп, була крижана й фатальна, і не боялася взагалі нічого. Але щоразу, коли він кликав Алісу, байдуже, яку з двох, якась частина собачих рис транслювалася на жінку і навпаки. «Алісо, не бешкетуй!» — просичав він, коли вони спускалися сходами у темному під'їзді, а вона підходила до кожних дверей і стукала хвостом по них. «Одного разу вийде доктор Вілич у піжамі, тоді буде непереливки нам обом». Сучка йому всміхалася, а пану Рауберу здалося, що робить це якось зверхньо, так само, як Аліса всміхається маленьким, рум'яним та гладеньким послам тих країн, що мають атомну бомбу.
Колись давно пан Раубер працював у «Вінчі»[89] над проектом атомної бомби. Але про це ніколи не говорить, було і загуло, інші часи були, ми вірили в інші речі, тепер, коли бачимо себе на старих фотографіях, із задертими підборіддями, сповнених впевненості в собі, нам здається, що це хтось інший. Аліса народилася в Белґраді, бо він працював у «Вінчі». Якось він їхав поїздом із Заґреба, повертався з похорону Розіки Левенфельд, батькової зведеної сестри, на вокзалі не працював жоден кіоск, в усіх трьох був переоблік, і газети він купити не зміг. У купе з ним їхали доволі молода жінка та її дванадцятирічна донька. Дівчинка читала книжку «Аліса в країні Див». Коли у Новській вони зібралися виходити, пан Раубер вперше і востаннє в житі продемонстрував хоробрість аж такого рівня і запропонував дитині, що за червону купюру в сто динарів був би відкупив її «Алісу». «Мені нема чого читати!» — додав пригнічено. Мала відмовилася від грошей і кокетливо подарувала йому книжку. «Однаково я все це вже значно переросла», — мовила поважно. На белґрадському вокзалі його чекала дружина. «У нас буде дитина», — сказала перелякано. «Це буде дівчинка і зватимуть її Аліса», — відповів тоді.