Вася ніколи не був одружений. Йому було страшно мати дружину й дітей, бо чомусь вірив, що і його діти залишаться сиротами. Нічого іншого не знав, тримався своєї думки і беріг своїх ненароджених синів і дочок від зростання по притулках, щоб ними та їхніми долями батьки лякали своїх неслухняних дітей, коли ті відмовляються їсти шпинат і капусту. Та, оскільки енергії та часу в нього було на трьох, у комітеті йому доручали найскладніші завдання. Так Вася Стаїч за півроку проштудіював сучасну поезію, усе, що в нас було видано і перекладено, а після того, як «Сімнадцятеро розстріляних товаришів» за три роки його секретарства зробилися, поруч зі «Струзькими вечорами», найпомітнішим поетичним зібранням у Югославії, на яке Вася запрошував навіть авторів, які щойно вийшли із в'язниці, у Заґребі наче й забувати почали, що він серб, що йому, найгіршому боснійському невігласу, дозволили представляти та відбирати хорватську поезію.
На четвертий рік Вася поїхав до Белґрада, просто до Маршала, щоб добитися для «Сімнадцятьох розстріляних товаришів» статусу інтернаціональної маніфестації. Тіто був абсолютно байдужий до поезії, але Васю любив, тому віддав розпорядження, щоб йому дали грошей стільки, скільки просить, щоб здійснив задумане. Ось так того ж року, за якийсь місяць до Тітової смерті, до Заґреба приїхали Леопольд Седар Сенґор, Нікіта Станеску, Євгеній Євтушенко та багато інших. Приїхав і американський поет Алоїз Левенґерц, якого вже кілька років називали найвірогіднішим претендентом на Нобеля. Під «Еспланаду» його привезли із десятком валіз та другом на ім'я Боб. Вася не звик, щоб друзі трималися за руки, та ця зачіпка була дрібничкою у порівнянні з усіма безоднями й вершинами, каденціями і каскадами поезії Левенґерца.
Коли Алоїз та Боб цілувалися, Вася закривав штори або затуляв об'єктив телекамери. Коли вони, обійнявшись, ішли через Зрінєвац[95], він у паніці зупиняв міліціонера, що саме хотів перевірити їхні документи, і погрожував йому втратою роботи, якщо той негайно не покине парк. Коли Алоїз та Боб приїхали до Хорватського народного театру, один у смокінгу, інший в якомусь смішному бузковому костюмчику, на державний прийом, куди були запрошені поети зі своїми дружинами і на якому письменницьке товариство мав привітати товариш Стеван Доронський, Вася, щоб все не виглядало аж надто підозріло, прийшов з Івіцею Перішем, друкарем з комітету. Вася у смокінгу, а Івіца в білому костюмі, як на циганському весіллі. І коли на місці страти сімнадцятьох партизанів Алоїз та Боб заплакали, кидаючи букети червоних троянд на меморіальну плиту з вигравіюваними портретами молодих, красивих та сильних слов'ян, Вася плакав разом із ними. І кидав троянди. Коли у Спілці літераторів йому сказали, що це скандал — те, що витворяє той американський жид зі своїм хлопчиськом, Вася сказав, що нема ніякого скандалу, коли люди любляться. Скандал — це коли ненавидять інших людей і потім їх ріжуть. Цього йому не забули.
За кілька місяців після втілення в життя міжнародного формату «Сімнадцятьох розстріляних товаришів» у двері до Baci постукав якийсь дивний поштар. Приніс клітку з чотиримісячним чорним кокер-спанієлем та листа. У листі говорилося: «Це Еліот. Носить це ім'я, бо народився у травні. Це син нашої Сафо, і ми хотіли би, щоб його любив хтось, хто умів любити нас, і щоб його беріг так само, як беріг нас. Боб та Алоїз Левенґерц». Вася доти не мав аж такої любові до собак, та хіба це важливо. Людина мала б ненавидіти не тільки собак, а все живе на землі, якби змогла прогнати від себе маленького песика, що від самого моменту знайомства почав гризти йому великого пальця.
Вася Стаїч не мав нікого рідного, ніхто не затуляв йому спину, окрім Еліота. Усі вісімдесяті він керував «Сімнадцятьма розстріляними товаришами» з чорним кокером поруч, і той, як відомо, хоч наші поети й письменники не хочуть про це згадувати, зробився найвизначнішою хорватською та югославською фігурою в сучасній світовій поезії. Ми забули, скажімо, що антологія творів світових поетів, присвячених кокеру Еліоту, за версією