«Алісо, стояти!» — строго наказав він. «Алісо, вперед!» — сказав трохи м'якше, і вона побігла через дорогу і далі — в парк. Квапилася, бо хотіла пісяти, чи не вміла нічого більше, тільки квапитись, тому мало не налетіла на робітницю, у якої на голові була барвиста хустка. У неї було кілька хусток, і міняла вона їх, як здавалося Рауберові, в середньому щоп'ятнадцять днів. Жінка зупинилася, зупинилася й собака, та все ж вони так і не глянули одна на одну. Аліса шугнула в неї за спиною на газон, мокрий від ранкової роси, розставила лапи і швиденько попісяла. За кілька кроків зупинилася знову, хребет в неї вигнувся, як напнутий лук, повернула голову й очима шукала його лице і погляд, а що він не зупинявся — її очі та голова рухалися, наче проводжали океанський лайнер із нью-йоркського порту. Аліса какає, сказали б ті, хто не в курсі. Тут потрібне якесь важче, серйозніше слово. Роблячи це, вона посилає йому свій найчарівливіший меланхолійний погляд. Пан Філіп Раубер на тлі білої Алісиної шерсті чітко бачить її темні вії. «Вона щоразу пробує мене звабити!» — говорив у своєму картярському товаристві, а вони сміялися з цього, як з легкого, невимушеного жарту. Взагалі ж він і не жартував. Ось і зараз супроводжує його поглядом, поки він гуляє всипаною рінню стежкою, і йому дрижаки проходять по хребту, наче він щеня якесь чи вже змаразмів на старість. Не хоче на неї дивитися, бо тоді чари розвіються, тільки в сліпому куті правого ока бачить Алісу, розфокусовану й гарну. І тоді машинально хапається за телефон в кишені, якщо завібрує, бо Аліса дзвонить — щоб її почули, щоб одразу відповіли.
У ті дні перед війною, коли перед парламентом у Сараєві протестував народ із фотографіями Тіто, пес Рундов, отої Івки Матанової, сусідці Стойї передушив цілий курник. Обидві були вдови: Матан упав з будови у Франкфурті, по собі залишивши великий та гарний будинок, перший над шосе до Прієдора[90], а Стойїн Симо, місцевий поштар, двадцять років тому помер од цирозу, не лишивши по собі нічого, окрім цієї халупки, що для нього ще перед війною звів батько, у якій завжди було вогко й темно, а після того, як Матан на два метри над вікном звів свою мансарду, взагалі панувала вічна ніч. Відтоді вони не віталися, хоча були сусіди через перелаз, та й до того між ними злагоди не було.
І тепер цей Рундов подушив Стойї усіх курей і обох півнів. Вона перестріла Івку біля паркану і сказала їй про це. А та каже: хто ж винен, що в тебе огорожа гнила і собаки лізуть в курник. Треба було залатати, підремонтувати, треба було думати завчасу. І взагалі невідомо, чи це наш Рундов, чи якийсь інший собацюра. Так їй сказала, і навіть голос не затремтів. Дивилася на Стойю, наче в холодну й чужу стінку. І тоді та не витримала: та хай тобі грець, довбана усташко! Тобі і твоїм байстрюкам!
Я на тебе заявлю, курво! — кричала Івка. Але Стойя була спокійна, хіба про себе посміялася: кому ти на мене заявиш? Минули ті часи і, дай Боже, ніколи не повернуться, щоб на неї, Стойю, хоч яка вона й бідна, Івка Матанова могла заявити через те, що вилаяла її, усташку. Після першої такої лайки, що її за життя виплюнула, Стойю понесло, і вона пішла селом лаятись, завжди кляла усташів. Одного разу помилилася, у Прієдорі такого собі Луку Міятовича усташем вилаяла, думала, дурна, що Лука хорват і католик, на що він їй вгатив кулаком у скроню. Вона впала, довго пролежала без свідомості, а як привели її до тями — нічого не пам'ятала, тільки затямила, що Лука не хорват.
Одного дня посеред квітня Івка вивішувала за вікно сербський прапор. Стойя дивилася на це з дороги та й підсміювалася. Івка вдавала, що не бачить. Малий Марко, найменший Стойїн син, закричав: тітко Івко, тітко Івко, чому Ґорана нема в школі, він що, захворів? Івка і тут вдавала, ніби не чує.
Тільки Рундов Івки Матанової не розумів, що все змінилося. Став, як укопаний, серед подвір'я, наче готується до стрибка, і знавісніло гавкав на перехожих. Великий сімдесятикілограмовий торняк[91] привертав увагу озброєних людей. А тоді вони бачили триколор із золотими хрестами на великому будинку і думали, що це дім якогось сербського воєводи, а не хорватки, та ще й вдови з чотирма дітьми.
Стойя насолоджувалася, стовбичачи на узбіччі, коли йшли солдати. Дражнила Рундова, щоби брехав іще навісніше, і знала, що згори дивиться нажахана Івка Матанова, трохи на неї, а трохи на бородатих і п'яних четників, та все боїться, що Стойя здасть її. Мучила її і насолоджувалася тими муками. Вона помститься за всіх подушених курей і за двох півнів, налякає Івку Матанову з чотирма її байстрюками, а коли вирішить, що налякала достатньо — здасть її солдатам. Стойя теж має душу, не буде її довіку мучити.