Поетична акція «Сімнадцятеро розстріляних товаришів» востаннє відбулася у 1989 році. За рік потому Baci Стаїчу віддали трудову книжку і сказали, що має півгодини на звільнення шухлядок свого робочого столу. Чому? — запитав він, бо в ключовий момент годиться ставити це запитання, хоча Вася і так добре знав, чому. Коли гуляв Іліцою[96], від Британця[97] до Площі, час летів усе швидше. Колись йому потрібна була година, щоб дістатися від однієї площі до іншої, стільки було знайомих, що хотіли з ним привітатися, впхати йому свою нову збірку, побалакати про погоду та перебудову, і довірливо запитати, чи не знає, бува, коли розподілятимуть квартири серед заслужених митців, і чи не міг би посприяти якось, а зараз, гнаний зневажливими поглядами, тікаючи від шепотів та лайки, виплюнутої крізь зуби, діставався за п'ять хвилин. Чи то час летів швидше, чи то Заґреб стискався.
У листопаді 1991-го, у дні взяття Вуковара, Еліот захворів. У нього линяла шерсть, їв неохоче, а на шиї в нього утворився якийсь вузол. Коли Вася пішов з ним до ветеринара, той зустрів його розлючено: «Он ти як, Васю, наші хлопці гинуть, а ти зі своїм собакою носишся!» Той благав його, але допомоги не було. Ветеринар хряснув дверми, у які Вася Стаїч більше ніколи не зайде. Падав дощ, а він стояв на Трешнєвці, тримаючи на руках пса, який уже не міг ходити. Біля них лежала розкрита Васина парасоля, чекаючи першого вітру, що знесе його на дорогу, під колеса військової вантажівки. «Прошу вас, люди, допоможіть», — говорив Вася, але більше сам до себе, аби щось казати. Еліот ставав усе важчим, і дуже скоро він уже тримав на руках мертвого пса. Подумав тоді, що дарма не одружився і не завів дітей.
Учитель малювання Ісидор Белімаркович приїхав котрогось року перед війною із Врнячки-Бані. Коли міліціонер Симо запитав, що йому тут ловити — сміявся, і крізь сміх сказав, мовляв, набридло оте, що вчительки в останні роки повторюють учням: кожній пташці — своя зграя! Ну от, пташкою він бути не хотів, то й втік на інший бік. Симо, що завжди вихвалявся своєю високою культурою безпеки, запитав учителя, від чого він тікав. А той тоді так реготав, що й відповісти не зміг. Такий був із першого дня. Чемно вітався з кожним, кого зустрічав, а у В., як і в усякому малому містечку, між собою вітаються і знайомі, і незнайомі. Але, коли до нього хтось звертався, байдуже, в якому питанні чи настрої, він заходився сміхом, ніби щойно почув найсмішніший у світі жарт, і не зупинявся, доки людина не йшла своєю дорогою. Кожна промовлена ним фраза була жартом, хоч і не до інших. Жартував якось безадресно, завжди крутився довкола народних приказок. Сміявся розкотисто, на повні груди, дивлячись через голову співрозмовника, через річку та через гори. Траплялися й незручні ситуації. Питалися люди, що приїхали здалека на траурну церемонію, де дім торговця Йове, у якого вчора брат загинув, а Белімаркович регоче, показує пальцем на околицю містечка та й цитує народної: моя хата при дорозі, моя хата крайня! Переважна більшість мешканців В. була переконана, що Ісидор Белімаркович божевільний. Окрім тутешнього лікаря Йозо Обрдаля, який єдиний зауважив, і те знання беріг, як найбільшу таємницю, що вчитель ніколи, ніколи-таки не вимовляє слів
Ісидор Белімаркович купив собі віллу, зведену ще в австро-угорський період, що належала виселеній та вимерлій родині Стерн, з якої сто п'ятдесят років поспіль, аж до кінця сімдесятих, походили місцеві аптекарі. Речі він привіз двома вантажівками, заселився швидко і майже непомітно. Тутешній люд швидко звик до нього та його божевілля, окрім тих, що пробували ставити йому серйозні запитання, як ті друзі торговця Йово. Але таких, на щастя, було мало. Переважно у В. і не зазирали сторонні, бо містечко було на віддалі від центральних шляхів. Усі знали всіх, і хто з яких буде, і з чийого дому, і завжди була половина наших, а половина їхніх. Хоч і надійшли вже химерні часи, з учителем Белімарковичем усі були в добрих стосунках, і ті, і інші. Майже всі, окрім лікаря Йозо. Той тільки мовчав і наслухав нашорошеним вухом, чи не скаже той