Ми знайшли її біля найхудішої корови, Шарулі, що вже давно не мукала і не давала молока, але різати її ми не хотіли, бо не наша була, а Левієва. (Якщо вони все-таки повернуться…) На купі свіжого гною лежала Кіті і годувала кошеня. Одне-єдине, чорне, як і вона. Я одразу хотів його схопити, але тітка Доріца не дала. «Чекай! — сказала, — Цього ми не можемо кинути в криницю». Я глянув на неї спантеличено: «Чому не можемо?»
Потім пекар Шефко приходив нас привітати. Ми пригостили його пирогами, і він їв так, ніби востаннє. Нічого не питав, тільки весело підморгував мені, гадаючи, що це я врятував котика. А не я. Навіть не розумів того Різдва, чому тітка Доріца не схотіла втопити котика, народженого на теплому гної, у стайні, біля сліпої та глухої євреєвої корови. Зрештою, хороший був той наш котик, хоч ми так і не дали йому імені. Ловив мишей значно краще за Кіті. Коли ж улітку 1945 року нас погнали в табір, ішов за нами до залізничної станції, а там стояв на пероні й дивився на нас кілька годин. Потім двері товарного вагону зачинилися, настала глибока пітьма, але в мене перед очима все стояла його чорна голова. «То був не котик», — говорила уже в Німеччині тітка Доріца, і тамтешні жінки дивилися зачудовано. Звідки їм, бідолашним, знати, як все було у Блажуї.
Усяке з людьми трапляється, щось живе у пам'яті, щось забувається, наче й не було, бо всохла лоза й урвалися спогади, бо нема нікого, хто пам'ятав би мертвих. Тому варто залишити по собі когось, щоби правду чи кривду, то вже не настільки важливо, оповідав про тебе і підживлював спогади. Але буває також інакше, ніби й залишаються ті, хто пам'ятає, а про людину припиняють говорити. Так Сичан-паша залишив по собі сім тисяч чотириста двадцять вісім душ, чоловіків та жінок, рідні та сьомої води на киселі, боржників і тих, кому боргував сам, тих, кому завжди робив тільки добро і тих, кому нігті з м'ясом виривав і чиєму немовляті вістрям кинджала ліве око виймав, божевільних, які бачили Сичана-пашу з трьома рогами, праворуч, ліворуч і посеред лоба та зі слонячим хоботом замість носа, розумних, які бачили його таким, яким був, і ще розумніших, які бачили його кращим, ніж був. Залишив Сичан-паша по собі також і п'ятсот двадцять чотири пси. П'ятсот двадцять трьох мисливських і одного карабаша[110]. Карабаш єдиний тужив, коли Сичан-паша помер і ціле місто веселилося. Тужив за ним так, як це між собаками заведено з роду-віку: до смерті. Нічого не їв, не пив, усе тільки тужив за господарем. А оскільки карабаш — це великий пес, найбільший на земній кулі, і від усіх тварин за нього більші тільки слон, кит і сирійський лев з вогненними очима, то й жалоба його тривала довго. Йому знадобилося сто сімдесят два дні, щоб піти за своїм господарем. Потім більше ніхто не пам'ятав, ніхто з семи тисяч чотириста двадцяти восьми чоловіків та жінок, жоден з п'ятисот двадцяти трьох мисливських псів. Усі забули Сичана-пашу, тому історію про нього довелося здебільшого вигадувати, а не так легко й вигадати, бо Сичан-паша був такий страшний, що жива людина могла сполотніти, вимудровуючи, і такий бридкий, що могло тричі знудити, доки одне речення закінчиться, і такий собі на умі, що людина, вигадуючи, сама собі не вірила, що може бути на світі хтось настільки собі на умі.
Сичан-паша жив у горішньому кварталі, годувався з того, що лікував людей від різних хвороб. Одних лікував, кажучи: мій ефенді, не така вже тяжка в тебе хвороба, от як листок на землю впаде, як землі затяжкий листок — то й тобі така хвороба, і невдовзі після цього хворі видужували. Других лікував, кажучи їм: хіба ж це життя, мій ефенді, легше вже смерть, обдури свою хворобу, це найкраще, попрощайся з нею і зі своїм життям, утечи на інший бік — і такі люди невдовзі помирали. І одні, й інші були вдячні Сичанові-паші за його допомогу, тож і шовками, і дукатами, і корицею, і гвоздикою йому платили, тому горішній та долішній квартали завжди пахтіли корицею і гвоздикою. Із вдячності його пашею і прозвали, хоча насправді він пашею не був. Тільки достатньо йому було зазирнути хворому своїм блакитним оком в душу — і він призначав його на цей чи на той бік. Хворому було однаково, бо й не знати, кому в Сичана-паші було легше — тому, хто видужував, чи тому, хто вмирав. Тільки родина, родина або цілувала йому обидві руки і те єдине блакитне око, або голосила і плакала, залежно від призначеного Сичаном-пашею способу лікування. Тоді благали його змінити своє рішення, казали йому, що не встигли й попрощатися із хворим, а він його вже виряджає на той бік, чогось важливого йому не сказали, а добре ж відомо: як надходить смертна година, завжди рідним приходять в голову нерозказані історії, ніби нас добрий Бог зробив людьми для того, щоби базікали у судний час. Тому-то Сичан-паша й здавався людям страшним. А гидкий був тому, що не міняв своїх рішень, навіть тоді, коли в матері хворіла єдина дитина, а він відправляв її на той бік.