Хоча тоді в мене не було часу дивуватися, тому що він спіткнувся, повернувся вбік, пожбурив у нас книгу, що пролетіла за міліметр від моєї голови. Вона вдарилася об стіл, десь ліворуч від мене, а потім я почув звук падіння на підлогу. Хелен знову вистрілила, роблячи крок уперед і так упевнено прицілюючись, що в мене перехопило подих. Потім дивна поведінка цієї істоти вразила мене. Раніше я ніколи не бачив, щоб у кого-небудь стріляли, хіба що в кіно, але там (на той час, як мені виповнилося одинадцять) я бачив, як тисячі індіанців умирали від пострілів, пізніше це були бандити й грабіжники банків, лиходії, а також примари з примар, яких захоплений Голлівуд створював спеціально для того, щоб у них стріляти. Але зараз, коли постріл пролунав у реальному житті, незважаючи на те що темна пляма крові з’явилася на одязі бібліотекаря десь під грудами, він в агонії не схопився рукою за рану. Другий постріл зачепив його плече, але він побіг і зник серед книг.
— Двері! — крикнув за мною Тургут. — Ось там двері!
І ми побігли за ним, спотикаючись об стільці й петляючи між столами. Селім Аксой, легкий і швидкий, як антилопа, першим добіг до полиць і зник між ними. Ми почули стукіт і звуки бійки, а потім справді грюкіт дверей, а згодом містер Аксой вийшов, кульгаючи, до нас із купою оттоманських манускриптів у руках; на щоці в Селіма був великий синець. Тургут побіг до дверей, а я за ним, але вони були замкнені. Коли ми все-таки впоралися з замком, за дверима побачили провулок, захаращений дерев’яними ящиками. Ми обшукали лабіринт сусідніх вулиць, швидко пробігаючи по них, але не знайшли ні слідів утечі, ні самого чудовиська. Тургут запитав декількох перехожих, але ніхто не бачив описуваної нами людини.
Неохоче ми повернулися в архів через задні двері, Хелен прикладала свою хустку до щоки містера Аксоя. Пістолета не було видно, а манускрипти знову були акуратно розставлені на полиці. Хелен підвела голову, коли ми ввійшли.
— Він зомлів на мить, — тихо сказала вона. — Але зараз уже все гаразд.
Тургут схилився над другом.
— Мій дорогий Селіме, який же в тебе синець!
Селім Аксой в’яло посміхнувся.
— Я в надійних руках, — сказав він.
— Я це бачу, — погодився Тургут. — Мадам, вітаю вас із тим, що ви зробили, але мушу вам сказати, що вбити мертвого — це марнування часу.
— Звідки ви знали? — запитав я на вдиху.
— О, я знаю, — відповів він серйозно. — Я знаю вираз цього обличчя, це вираз живого мерця. Таке обличчя ні з чим не сплутаєш, мені й раніше доводилося його бачити.
— Це була срібна куля, звичайно ж, — Хелен щільніше притиснула хустку до щоки містера Аксоя й притулила його голову до свого плеча. — Але, як ви й самі бачили, він рухався, бо я не влучила йому в серце. Знаю, це було ризиковано, — вона пильно подивилася на мене, але я не міг прочитати її думок, — але ж ви самі бачили, що я була точна у своїх розрахунках. Смертна людина була б серйозно поранена після таких пострілів. — Вона зітхнула й пересунула хустку.
Я здивовано дивився то на одного, то на другого.
— Ти весь цей час ходила із цим пістолетом? — запитав я Хелен.
— Так, — вона закинула руку Аксоя через своє плече, — допоможіть мені його підвести. — Ми з Тургутом підвели його — він був легкий, як дитина, — і допомогли йому твердо стати на ноги. Він посміхнувся й кивнув, відмовляючись від нашої допомоги. — Так, я завжди ношу з собою пістолет, коли почуваюся в небезпеці. А срібну кулю придбати не так уже й складно.
— Це правда, — кивнув Тургут.
— Але де ж ти навчилася так стріляти? — я усе ще був шокований тим, як Хелен витягла пістолет і так швидко прицілилася.
Хелен розсміялася.
— У моїй країні освіта не тільки глибока, але й вузька, — сказала вона. — Я здобула нагороду за стрільбу, коли мені було шістнадцять. Я рада, що не забула, як це робити.
Раптом Тургут скрикнув і вдарив себе в чоло.
— Мій друг! — Ми всі вп’ялися очима в нього. — Мій друг Ерозан, я забув про нього!
Не минуло й секунди, як ми зрозуміли, що він хотів сказати. Селім Аксой, який, здавалося, уже почувався краще, побіг у сховище, де дістав поранення, а всі ми стали швидко шукати по кімнаті, зазираючи під столи й за стільці. Кілька хвилин наші пошуки були марні. Потім ми почули, як Селім кличе нас, — ми всі кинулися до нього. Він стояв у сховищі, опустившись на коліна біля полиць, заповнених усілякими коробками, пакунками і згортками. Коробка з документами Ордену Дракона лежала відкрита, на підлозі валялися деякі папери.
Посеред цих пергаментів на спині лежав містер Ерозан, білий і нерухомий. Голова його схилилася на один бік. Тургут нахилився й притулив вухо до грудей свого друга.
— Слава Богу, — сказав він замить. — Він дихає.
