Раніше я вже бачила вокзал Амстердама. Я тисячі разів була тут. Але раніше я ніколи не була тут сама. Я ніколи не подорожувала сама. Сидячи на лавці, я чекала на ранковий експрес у Париж. Пульс прискорився, причинок) чого було не хвилювання за батька, а просто кров вирувала через те, що це була моя перша мить цілковитої свободи. Місіс Клей була вдома, вона мила посуд після сніданку й думала, що я йду до школи. Барлі благополучно пішов на пором — він теж гадав, що я зараз іду до школи. Шкода, що довелося обдурити добру й докучливу місіс Клей, але ще більше я шкодувала, що розсталася з Барлі, який на ґанку раптом галантно поцілував мою руку й подарував одну із плиток шоколаду, хоча я нагадала йому, що можу купувати голландські солодощі, коли захочу. Я подумала про те, що можу написати йому листа, коли всі ці жахи закінчаться, але так далеко я не могла загадувати.
Ну, а зараз ранок Амстердама блищав, променів, кружляв навколо мене. Навіть сьогодні вранці, коли я йшла уздовж каналу від нашого будинку до вокзалу, я знайшла дещо приємне — запах свіжого хліба й вологий запах води і звичайну чистоту всього навколо. Сидячи на лаві біля вокзалу, я подумки перевіряла свої речі: білизна, батькові листи, хліб, сир, пакет соку з кухні. Я також забрала з кухні всю готівку (якщо я зважилась зробити один злочин, тож була готова зробити й двадцять), поповнила грошима свій гаманець. Місіс Клей, звісно, дуже швидко про все здогадається, але я нічого не могла вдіяти, бо не могла чекати, поки відчиняться банки, щоб зняти гроші зі свого дитячого маленького рахунку. Я взяла теплий светр, дощовик, паспорт, книгу в дорогу й кишеньковий словник французької мови.
Я ще дещо украла. З нашої вітальні я взяла срібний ніж, що лежав у шафці на полиці серед антикварних речей та сувенірів, які привіз батько з перших далеких дипломатичних поїздок: під час тих подорожей він намагався організувати свій фонд. Тоді я була занадто малою, щоб супроводжувати його, і він залишав мене в Сполучених Штатах із різними родичами. Ніж був дуже гострий, із гарним орнаментом на руків’ї. Він знаходився у піхвах, теж дуже вправно оздоблених. Це була єдина зброя, яку я будь-коли бачила в нашому будинку. Батькові не подобалися пістолети, а його колекціонерський смак був далекий від мечів і войовничих сокир. Я й уявлення не мала, як захищатись цим маленьким клинком, але почувалася значно впевненіше, знаючи, що він лежить у сумці.
На той час, як під’їхав експрес, на пероні зібралося багато народу. І тоді я відчула — як відчуваю й зараз, — що який би не був гарний настрій, немає нічого радіснішого за прибуття потяга, особливо європейського — потяга, що відвезе на південь. У той період свого життя, в останню чверть двадцятого століття, я почула свист останнього парового локомотива, які зазвичай перетинали Альпи. Я сіла на потяг, притиснула до себе шкільну сумку й посміхнулась. У моєму розпорядженні було кілька годин, і вони потрібні мені не для того, щоб почитати книгу, а щоб уважно вивчити дорогі мені листи від батька. Я знала, що вибрала місце прибуття правильно, але мені треба було поміркувати про те, чому воно було правильним.
Я знайшла тихе купе й зсунула штори уздовж проходу поруч із мої сидінням, сподіваючись, що мене ніхто тут не потурбує. Але за хвилину все ж таки зайшла жінка середнього віку у блакитному пальті й капелюшку, вона посміхнулась мені, улаштувалася й почала читати голландські журнали, яких у неї була ціла купа. Зі свого зручного куточка я спостерігала, як пролітали спочатку старе місто, а потім невеликі зелені передмістя. Потім я розгорнула перший лист батька. Я вже напам’ять знала початкові рядки листа, окремі фрази, вражаюче позначення місця й дати, швидкий і рівний почерк.
Любя люба дочко!
Якщо ти читаєш це, вибач мені. Я виїхав на пошуки твоєї матері Багато років я вірив у те, що вона була мертва, але зараз я не впевнений у цьому. Ця невизначеність навіть гірша, ніж горе — колись ти зможеш зрозуміти. Це крає мені серце вдень і вночі Я ніколи раніше не говорив тобі про неї, і все через мою слабкість, я знаю це, але наша історія була для мене занадто болючою, щоб отак відразу розповісти тобі Я мав намір розказати тобі більше, коли ти подорослішаєш і зможеш краще зрозуміти й не злякатися, хоча, судячи з того, як усе йде, це настільки лякає мене, що моє виправдання щодо цього виглядає найнікчемнішим.
За останні кілька місяців я намагався компенсувати свою слабкість, розповідаючи тобі малу частину того, що я міг сказати, про своє минуле. Я мав намір нарешті розповісти тобі про матір, хоча вона з’явилася в моєму житті досить зненацька. Зараз я боюся, що не зможу розповісти тобі все, але ти мусиш знати про своє походження до того, як я змовкну (у буквальному значенні — не матиму змоги сказати) або знову стану жертвою свого мовчання.
