— Як так вийшло, що я познайомився з вами в тому ресторані? Я ставив собі це питання кілька разів, бо в мене немає відповіді на нього, як і у вас. Але я можу сказати вам з усією щирістю, друзі мої, що я нічого не знав про те, хто ви або що ви робите в Стамбулі, коли я підсів до вас. До речі, я часто ходжу туди, тому що це моє найулюбленіше місце р старому місті, де можна пообідати, іноді між лекціями я ходжу туди пішки. Того разу я зайшов туди, навіть ні про що не думавши, і коли побачив там двох незнайомців, мені стало самотньо і я не захотів сидіти сам у куті. Моя дружина говорить, що я безнадійно компанійська людина.
Він посміхнувся й струсив сигаретний попіл на мідну попільничку, яку підсунув до Хелен.
— Але це не така вже й вада, хіба не так? У кожному разі, коли я побачив, що ви цікавитеся моїм архівом, я був здивований і зворушений, а зараз я ще й почув вашу більш ніж незвичайну історію. А чому ви прийшли в мій улюблений ресторан? Я бачу, що ви підозрюєте щось, мадам, але в мене немає відповіді для вас, крім тієї, що це все збіг. На небесах і на землі багато всього… — він задумливо подивився на нас обох, його обличчя було відкритим і щирим, навіть дещо сумним.
Хелен видихнула клуби турецького диму на сонячне світло.
— Тоді добре, — сказала вона, — будемо сподіватися. А зараз що будемо робити з нашою справою? Ми бачили оригінали карт, бачили бібліографію Ордену Дракона, на яку Пол так хотів подивитись. Але до чого ж ми прийшли?
— Ходімо зі мною, — раптом промовив Тургут. Він підвівся, і остання млявість зникла. Хелен загасила сигарету й теж підвелася, зачепивши рукавом мою руку. Я зробив так само. — Будь ласка, ходімо в кабінет. — Тургут відчинив двері, заховані між складками старовинної шовкової тканини й чемно відійшов убік.
Я сиділа дуже тихо на своєму місці в потязі й пильно дивилася на чоловіка, який закривався від мене газетою. Я розуміла, що мушу рухатися, бути природною або привернути його увагу, але він був таким нерухомим, що я почала уявляти, що навіть не чую, як він дихає, і мені теж стало важко дихати. За якусь мить мої найгірші страхи розсіялися: він заговорив, не опускаючи газети. Голосу нього був точнісінько таким, як його туфлі й ідеально зшиті штани. Він заговорив зі мною англійською з акцентом, який я не могла визначити, хоча він дещо нагадував французьку, а може, я сплутала його із заголовками газети «Le Monde», які танцювали під моїм стривоженим поглядом. Жахливі речі відбувалися в Камбоджі, Алжирі, у місцях, про які я ніколи не чула, і цього року моя французька могла вдосконалюватися. Але людина говорила з-під газети, не зрушивши її ні на міліметр. По шкірі бігали мурашки, поки я слухала, я не могла повірити своїм вухам. У нього був тихий та люб’язний голос. Він поставив мені лише одне питання:
— Де твій батько, люба?
Я підскочила з сидіння й кинулася до дверей. Я почула, як він опустив газету за мною, але тієї миті всі мої думки були про замок. Двері були не замкнені. Я відчинила їх, не тямлячи себе від страху, вискочила, не обернувшись, і побігла в той бік, куди пішов Барлі. В інших купе мирно сиділи люди, штори на дверях були відкриті, у руках у них були книги, газети, кошики з їжею стояли поруч із ними. Люди здивовано оберталися на мене, коли я пробігала повз них. Я навіть не могла зупинитися, щоб прислухатися до кроків за мною. Раптом я згадала, що залишила наші валізи на верхній полиці в купе. Чи візьме він їх? Може, обшукає? Сумочка була в моїй руці, я заснула разом із нею, пов’язавши її на зап’ястя (я завжди так робила в громадських місцях).
Барлі був у вагоні-ресторані, у самому кінці, розкрита книга лежала на його столі Він замовив чай і багато чого іншого і не одразу відірвався від своїх скарбів, побачивши мене. Напевно, у мене був жахливий вигляд, тому що він умить затяг мене в кабінку.
— Що сталося?
Я припала обличчям до його шиї, стримуючи себе, щоб не заплакати:
— Я прокинулась, а в нашому купе сидів чоловік, читав газету, я не бачила його обличчя.
Барлі погладив мене по голові.
— Чоловік із газетою? Чому ти так засмутилася?
— Він не показав мені свого обличчя, — прошепотіла я, обертаючись до проходу вагона-ресторану. Там нікого не було, жодної постаті в темному костюмі. — Але він розмовляв зі мною з— під газети.
— Так? — схоже, Барлі зрозумів, що йому подобаються мої кучері.
— Він запитав, де мій батько!
— Що? — Барлі випростався. — Ти впевнена?
— Так, англійською. — Я теж випросталася. — Я вибігла, не думаю, що він переслідував мене, але він у потязі. Мені довелося залишити там наші валізи.
Барлі прикусив губу, я майже очікувала, що кров потече по його білій шкірі. Потім він покликав офіціанта, підвівся, поговорив з ним, пошукав у кишені гроші на чайові, які він залишив біля своєї чашки.
— Наступна наша зупинка в Боло, — сказав він. — Через шістнадцять хвилин.
— Як же наші сумки?
— У тебе твоя сумка, а в мене мій гаманець. — Барлі раптом зупинився й пильно подивився на мене: — Листи…
— Вони у моїй сумці, — сказала я швидко.
