— Слава Богу. Нам доведеться залишити наш багаж, але це не має значення. — Барлі взяв мене за руку, ми пішли до виходу з вагона-ресторану і, на мій подив, потрапили до кухні. Офіціант поквапив нас і посадив у невеликій ніші за холодильниками. Барлі показав, що поруч були двері. Так ми стояли шістнадцять хвилин. Я міцно тримала сумку. Було так природно, що ми стояли в цьому маленькому просторі, міцно тримаючись одне за одного, наче двоє біженців. Раптом я згадала подарунок батька й підняла руку до нього — хрестик висів на моїй шиї (ось чому газета так і не опустилася!).
Нарешті потяг почав сповільнювати хід, гальма заскрипіли, і вагон, здригнувшись, зупинився. Офіціант штовхнув ручку, і двері біля нас відчинилися. Він загадково посміхнувся Барлі, напевно він думав, що це була любовна трагедія: мій розгніваний батько женеться за нами по всьому потязі — щось на кшталт цього.
— Зійди з потяга, але стань відразу за вагоном, — порадив мені Барлі, понизивши голос, і ми протиснулись на перон.
Це була широка відштукатурена станція, що стояла під сріблистими деревами. Повітря було теплим і солодким.
— Ти бачиш його?
Я стала уважно вдивлятися уздовж потяга, поки нарешті не побачила когось удалечині серед пасажирів. Це була висока, широкоплеча постать у чорному, щось неправильне було в ньому, якась невловима риса, від якої в мене шлунок вивертало. На ньому був низький чорний капелюх, тому я не могла бачити його обличчя. У руці він тримав портфель і білий згорток, здається, газету.
— Це він, — я намагалася не показувати пальцем, Барлі швидко затяг мене назад на сходи вагона.
— Не висувайся. Я простежу, куди він піде. Він озирається навкруги. — Барлі визирав, а я ховалась позаду, серце вискакувало в мене із грудей. Він міцно тримав мене за руку. — Добре, він пішов в інший бік. Ні, повертається. Він дивиться у вікна. Гадаю, він знову сяде у потяг. Боже, а він ще й зухвалий, дивиться на годинник. Він піднімається. Ні. Знову сходить і прямує сюди. Приготуйся до того, що нам доведеться заскочити назад і бігти по всіх вагонах. Ти готова?
Цієї миті пролунав свисток, потяг хитнувся, а Барлі крикнув:
— Боже, він сів у потяг. Гадаю, впевнився, що ми не вийшли. Раптом Барлі зняв мене зі сходів і поставив на платформу. Потяг знову хитнувся й рушив. Дехто з пасажирів відчинив вікна й палив або дихав свіжим повітрям. Серед них, через кілька купе від нас, я побачила темну голову, обернену в наш бік. Це був чоловік із квадратними плечима, він був сповнений, як мені здалося, крижаної люті. Потім потяг набрав швидкість і зник за поворотом. Я повернулася до Барлі й ми подивилися одне на одного. Попри кількох селян, які сиділи на сільській станції, ми з Барлі стояли самі посеред французької невідомості.
Якщо я очікував, що кабінет Тургута виявиться ще однією східною мрією, божественним місцем оттоманського вчення, то я помилявся. Кімната, у яку він провів нас, була значно менша від тієї, з якої ми щойно вийшли, але в ній була така ж висока стеля, а денне світло, яке проникало крізь два вікна, добре освітлювало меблі. Дві стіни від підлоги до стелі були заставлені книгами. Біля кожного вікна висіли чорні вельветові штори, гобелен із зображенням коней і гончих псів надавали кімнаті середньовічної розкоші. Купка англійських довідників лежала на столі в центрі кабінету. Біля стола у вигадливій шафці стояла величезна колекція книг Шекспіра.
Але перше враження від кабінету Тургута було пов’язане не з англійською літературою, натомість я одразу відчув похмурість, одержимість, що врешті-решт перевершила атмосферу англійських праць. Ця похмура присутність раптом проявилася обличчям — обличчям, яке було всюди, воно дивилось на мене зі шпалер за столом, з підставки на столі, зі старої вишивки на стіні, з обкладинки папки, з начерку біля вікна. У кожному разі це було те саме обличчя, з різним виразом, під різним кутом, але це було одне обличчя із широкими вилицями, вусами, обличчя середньовічного володаря.
Тургут спостерігав за мною.
— А, ви знаєте, хто це, — сказав він похмуро. — Я зібрав його в різних ракурсах, як ви бачите.
Ми стояли пліч-о-пліч і дивилися на надрукований портрет у рамочці на стіні за столом. Це була репродукція того малюнка, який я бачив удома, тільки цього разу обличчя дивилося прямо — так, що чорні як сажа очі, здавалося, простромлювали нас своїм поглядом.
— Де ви знайшли всі ці різні зображення? — запитав я.
— Де тільки міг. — Тургут показав на папку на столі. — Іноді я змальовував їх зі старих книг, іноді знаходив у магазинах антикваріату або на аукціонах. Просто неймовірно, як багато таких картинок гуляє нашим містом, це помітно, коли шукаєш їх. Я думав, що коли зберу їх усі, тоді, напевне, зможу розгадати таємницю моєї дивної книги в його очах. — Він зітхнув. — Але ці малюнки такі грубі, чорно-білі. Мені було цього не досить, і я попросив свого друга-художника зібрати їх усі воєдино.
