— Бери до рук очкур замість шаблі, тугіше стягуй ним шаровари та й дуй звідсіля чимдуж сам, доки не викинули силоміць за ворота інші.
Як запалений гніт, зайнявся люттю Чорнопліт:
— Це ще буде видно, хто та як із Січі забереться!
— Е! — сердито скинув бровами отаман Чуб. — Хто за сім літ молодецьких бодай пригорщі слави собі не здобув, а тільки міх хули закинув на плечі родові своєму, — на більше навряд чи й спроможеться до старості.
— І звідки вам знати?! — крикнув Чорнопліт. — Моє ще все попереду.
— Дай Боже, — зітхнувши, махнув рукою на гострослова курінний отаман. На цьому суперечка і вщухла б, коли б не новий запал.
— Та то пусте, навіть чути не хочу, — спершу прислухаючись тільки, а затим, пакнувши люльку, Данило Степовик і собі пристав до розмови. — Два дні тому на майдані гаразд показано, хто на чім стоїть. Із хлопчаком змагатися — велика наука!
Закусивши тонкі уста, Чорнопліт гнівно процідив крізь зуби:
— За це я поквитаюся.
— Тьху ти, гидке створіння! — сплюнув у відповідь козак Непийпиво.
— З малим квитатися?! — викрикнув услід за товаришем Данило Степовик. — Ганьба!
— Не про малого кажу, — винуватим голосом одступається від слів своїх Чорнопліт. — Сірко — ось хто мій давній ворог, — звіряється запобігливо перед сивими козаками, не помічаючи на їхніх лицях осуду. — У Мерефі його геть усі цурались, «сатанинським отродієм» дехто називав. Та йому хіба є діло до того? Він собі водився з вовком лісовим. Тож і на Січ не з усіма іншими прийшов, а сам по собі прибився. Звісно, що й вовчиська приволік за собою. А тут ще Іван Дуб, певно, зачарований нечестивцем, горою за нього став, у науку віддав незнану. І ось тепер Іван Сірко, що сім літ десь швендяв, казна-яку ту науку вивчаючи, вдруге заявився перед січові ворота. Щоправда, вже без вовчиська. Подейкують, що втратив його. Слава Богу, звіряки позбувся…
— Тихо мені! — не стримавшись, вигукнув сердито отаман Чуб. — Щоби я не чув цього більше в нашому курені.
— Не мовчатиму! — аж почервонів од гніву Чорнопліт. — Ви думаєте, що Сірко два дні тому силою мене переміг? Де там! Чарами, не інакше. Я й з місця зрушити не міг, не те, що боронитися. Він же від народження з нечистим побратався. Далебі, сам чортяка його Сірком нарік. Чи ж то не сірим своїм служкою?
— Дурний ти, і слово твоє дурне, — зітхнувши, пакнув люльку Степовик, пустивши під стелю густі кільця диму.
— За клятого нечестивця заступаєтеся! — не в змозі погамувати люті, розбурений Чорнопліт з піною на устах піддався давній ненависті. — За того, хто на диво з див уночі витріщається, та й посеред дня не спочиває, вимуштровуючи голодранця собі на джуру!
— Йди геть, сатано, з-перед моїх очей! — спересердя пожбурив гнутого костура в бік затятого наклепника козак Непийпиво. Його побратим, Данило Степовик, і собі схопився з місця:
— Вийди з куреня, трохи остудися, бо щось, козаче, ти занадто гарячий. Коли б то перед ворогом був таким, мав би заслужену честь і славу. А так… — дим, що густо звився над люлькою, тоненькою цівкою розділивши засмагле лице майже навпіл, — піди на двір, мо’ заздрість і лють хоч там вивітряться.
— Та йдіть ви під три чорти!
Курінний отаман повів очима — молоді джури мовчки стали перед розлюченим козаком, силоміць узяли його попід руки і, відкривши навстіж двері куреня, поволокли до порогу.
Марно Чорнопліт пручався та кляв хлопців на чім світ стоїть. Тричі розхитавши винуватця суперечки, проворні джури із силою виштурхали його геть. Та так, що той покотився пріч, як скинута з гілля підгнила груша.
— Ет, славно, хлопці, славно, — похвалив молодих козаків Данило Степовик.
— Туди дурнику й дорога, — спершись на костур, вдоволено промовив козак Непийпиво.
Та не вгадав старий козак «дороги» Тараса Чорноплота.
Дізнавшись про цю пригоду та зачувши від усюдисущого мереф’янина Гната Пустобріха вість про те, що всі козаки куреня зійшлися на думці ганебно виставити за січові ворота лихословця Чорноплота, Іван Сірко закликав на розмову свого земляка. З пихою дивився той поперед себе, розтягнувши тонкі вуста в глумливій посмішці. А коли збагнув, про що йдеться, то так і пирскнув люттю:
— І хто ти такий, щоб мене повчати?! Заледве дістався Січі після «хитромудрої» науки й відразу хочеш узяти гору?! Думаєш, так і буде?! А ось це бачиш? — і тицьнув Сіркові дулю.
Ударивши простягнену руку розлюченого козака, Сірко ледве стримався, аби не вперіщити кулаком по ненависному лицю.
Дивлячись в очі давньому своєму ворогові, твердо промовив:
