— Мені все одно… Чуєш, негіднику, мені було би все одно, коли б то ти сам котив перед собою лиху свою славу від Січі до Мерефи. В інші часи, раніше, почуваючи пекучий біль, що його ти мені завдав біля купальського багаття, і прагнучи помсти, я б, напевно, порадів твоїй неславі. Але тепер усе змінилося. Віднедавна я став іншим. Навчився думати ширше. Тож затям собі, добре затям, нещасний потороче! Коли негідну славу понесеш звідсіль, нашу рідну Мерефу введеш у ганьбу, то я сам поквитаюся з тобою! Сім кроків од січових воріт і темна могила — такою буде твоя дорога звідси, щойно глумом випровадять козаки тебе геть. Пощади тоді не жди! — з притиском вимовивши ці слова, відтрутив Чорноплота якнайдалі від себе: штовхнув так, ніби то було щось бридке та потворне.
Вдруге за кілька днів, упокорений силою суперника, Тарас Чорнопліт сторчма полетів на землю. Зціпивши зуби та затиснувши кулаки, він, пополотнівши, раптом посміхнувся:
— Та чого це ти розійшовся так, Сірку? Я все затямив. Пощо нам сваритися з тобою? Дай мені руку, — в його словах медом розливалась улесливість, а в очах відбивався страх. Одначе щирості не було й крихти.
Різко повернувшись, Сірко пішов од переможеного геть. Від характерників навчився бачити й потаємне, тож відчував, як його тіло пронизує холодом лють і ненависть Чорноплота. Він добре знав, що це ще не кінець того, що постало між ними обома віддавна.
Зморений день почалапав на спочинок. На землю поволі насувалася ніч, чомусь темна-претемна: ані зірочки не сяяло у високості. Ніби вся їхня велика отара побрела на інші простори, назавжди полишивши широкі небесні долини. Слідом за ними подався і місяць-пастух, що ніяк не міг дати ради неслухняній отарі. І тільки густе плетиво чорнотканих хмар, схоже на розбурхане марево густого пилу, поволоклося за ними навздогін…
Тієї нічної пори Тарас Чорнопліт, угледівши, як Сірко втретє зібрався на своє цілонічне «гуляння», похапцем розбудив молодих джур Василя Зубченка та Петра Заваду, кличучи їх на вивідини:
— Що то Сірко, бісів син, виглядає щоночі?! Чи не бусурман зазиває на січовий майдан?
Але сонні джури лише покпили з його слів:
— Ліпше нам стерегтися того, про кого недобре мовлять у козацькому гурті.
— Кляте насіння і тут проросло! — кинув люто у відповідь Чорнопліт, лаючи молодих козаків на чім світ стоїть і кленучи Івана Сірка, який постійно бентежив його спокій. «Щойно він прийшов за пороги, лихі напасті, як горох із дірявої торби, посипалися на мою голову. Але нічого, нічого! Додивлюсь і вистежу-таки, куди це він, триклятий, зачастив. Виведу нечестивця на чисту воду. Посвідчу всім, хто є хто».
Цікавість їла Чорноплота поїдом. Мучила більше, ніж опівнічний страх. Зрештою, він не втримався. Сторожко вийшов за січові ворота, бажаючи, хай там що, а таки вислідити нічну дорогу свого недруга, викрити його перед усіма, довести, що клятий Сірко замишляє велику зраду. Ненависть покликала лихосердого козака в глуху безсонну ніч.
Блукаючи серед ночі по загублених у темряві стежках, Сірко почувався так, ніби потрапив у заплутаний лабіринт, ніби він — здобич, яку ласий до скорої поживи звір загнав у манливе плетиво своїх ходів — з таких тарапат на волю вириваються лише ті, хто ніколи не втрачає сподівання на порятунок. Сірко бачив себе розгубленим подорожнім, що ніяк не може вибратися з глибокої пітьми на сяйливу поверхню місячної ночі, а заплутаним лабіринтом звивалися перед ним загадкові слова старих характерників. Уже третю ніч він не знав через них спочинку. Та то ще тільки півбіди… Характерник Сірко пройшов сувору науку на Перевозьких хуторах і міг легко опанувати собою, змусивши тіло силою духу забути на короткий час про сон. Але тепер його мучило інше. Раз у раз долаючи довгий нічний шлях, Сірко не знаходив ключа до тієї таїни. Жоден, хоч би і дрібний, як макове зерня, натяк на розгадку перед ним не з’являвся. А коли десь і причаїлася сподівана відгадка, то як її роздивитись у безпросвітній темряві? Куди йти? Де шукати?.. Що далі, то дужче страшна втома зморювала його тіло, а душу знесилювала безнадія. І от цієї третьої ночі марні блукання дорешти замордували козака. Здавалося, все постало супроти нього — навіть керовані матінкою-природою вищі сили, як-от глупа ніч, що розіслала навсібіч свої широкі ткані покривала, густими хмарами вкутуючи небеса, глибокою темінню огортаючи землю. І хоч би якийсь вогник запалав! Ані зірочки не сяяло на небі. Довкола чорно, хоч в око стріль…
— Іване, розгубивши думки, ти не розплутаєш плетиво загадки! — раптом пролунало позаду невдоволене картання. Почувши глухий, як відзвук далекої луни десь у гущавині древнього лісу, старечий голос, Сірко радісно стрепенувся. Не покинули його сам-на-сам із розпачливою чорнотою: провидиця Рода прийшла йому на допомогу.
— Де ви? — крутнувся на місці, напружуючи очі, аби розгледіти волхвиню. — Я вас не бачу!
У відповідь на свій безпорадний рух почув сердите:
