— Чому ти мовчиш? — не стримавшись, запитав Сірко, стривожений довгою мовчанкою. — Може це мара яка, а не ти?
— Пломінь моєї душі наблизився до тебе всупереч забороні характерників, — глухим відлунням пролунав голос волхвині. — Я прийшла, щоб тебе застерегти: не рви манливого цвіту, у ньому таїться забуття! Те, що вражає тебе пекучим болем, для інших — смертельна небезпека. Але придивися пильно: тут, на лісовій галявині є непримітне зілля, що гоїть навіть найважчі рани… Згадай, як навчала тебе… Якого вигляду це чар-зілля набуває в пору жнивування? Знайди його… Візьми для рятунку обох…
— Обох?! — подався всім тілом до неї. Мінливе сяйво затріпотіло, перетворилося на прозоре марево і… зникло з-перед очей. Так, ніби й не було його.
— Волхвине! — гукнув Сірко. — Розкажи мені: хто ці обоє?!
Але тільки дзвінка луна його голосу покотилася лісом. У її відзвуку він зненацька почув іще й хрип звіра. «А це що за мана?!» — подумав Сірко. Хрипіння звіра почулося вдруге, та вже виразніше. Од несподіванки відступивши назад, Іван натрапив на розлогий кущ калини, що замаяв перед ним зелен-листом та розкішними зрілими гронами. «Хіба цей кущ тут був раніше? І хіба нині час достигання калини?!» Немов у відповідь на його думки, приглушений хрип почувся втретє, неначе звір був зовсім близько, за щільно сплетеним гіллям, укритим пишними кетягами. Обійшовши похилений кущ, Сірко не повірив своїм очам. За калиною лежав… сивогривий кінь, поцілений у груди. «Марю я, чи що?!» — труснув головою і позадкував геть від коня. Але пронизливе болісне іржання пораненої тварини змусило його повернутися. Цього разу Сірко підступив ближче. Справді, дійсність іноді буває химернішою за найвигадливіші сни! Перед ним, без сумніву, лежав поранений кінь.
— Ти, певно, втратив господаря? — Сірко нахилився над бідолашним. — Чи не бусурмана носив на собі? — перепитав суворо. — Чий ти?
Кінь дивився на нього благально та пронизливо. Прохаючи порятунку, а водночас так, нібито перевіряв його, вичікував чогось… Глянувши у розширені від болю очі, Сірко мимохіть прошепотів слова старих характерників, мовлені йому однієї дивовижної ночі:
— І я властен зробити неможливе, щоби той, хто пішов од мене, зумів повернутися в мить великої втрати… На місці правічного кола зустрічі… Де зціленням явлю свої потаємні знання та велику силу…
Раптом здогад обпік Сіркове серце. Тепер характерник зрозумів, про що говорила Рода, до чого закликали наставники Пугач та Вітрогон і про що мовив у ту чудернацьку ніч задзеркальний сірий вовчисько, прохаючи віднайти місцину для нової зустрічі. Мерефська хаща — ось місце, що його Сірко повік носитиме у собі навіки, не розлучаючись зі спогадом про неї ані на мить, куди б не завела його доля. То ж де б іще він мав знайти втрачене?!
— Але до чого тут кінь?! — промовив Сірко і відразу помітив у погляді тварини ледь уловимий вогник. Такий, що бачився йому не раз у зірких та мудрих очах вірного лісового побратима. «Хто се на сміх та глум затіяв зі мною цю гру?! Що се за диво?!» Сторожкий погляд раненого коня пронизував його тіло наскрізь. Витираючи з чола рясний піт, характерник Сірко подумки шукав доказів: «Рана у грудях… Мій вовк також був поцілений в груди… Так само, як цей кінь…»
Важкі думки, як розколошкані вітром хмари, змагались між собою у швидкості: «Мить великої втрати… Сьогодні я втратив більше, ніж міг собі уявити… Цей день запам’ятається мені навіки невичерпним болем…»
— Що ти за вісник? Звідкіля прибув сюди? — тремтячим голосом звернувся до тварини.
На ці слова кінь лизнув його долоню… Торкнувшись сивої, як зимова паморозь, гриви, Сірко зненацька відчув, як гаряча хвиля котиться його тілом від пальців аж до маківки голови. Приклавши долоню до грудей, аби не дати враженому спомином серцю вискочити зі звичного сховку, збентежений чоловік стиха прошепотів таємні слова, почуті від задзеркального вовка:
— Коли народження в іншому місці, в іншій личині, провістить мій прихід, впізнай мене і візьми з собою…
Кінь аж стрепенувся, мотнув головою і спробував звестися на ноги. Та було видно: глибока рана знесилила його. Важко прохрипівши, він знову зваливсь у траву.
— Сірий! — крикнув Сірко і впав на коліна перед пораненим конем. Обхопивши сиву голову руками, завмер. Чув, як гучно б’ється серце у грудях схвильованої тварини. І чув, як стугонить радістю його власне.
Скільки тривала ця мить?.. Сірко, здавалося, забув про час. І тільки гаряча кров побратима, що крапнула на долоню, привела його до тями.
— Тебе треба рятувати, і то якомога швидше! — вигукнув і роззирнувся довкола, прислухаючись до власних слів, що покотилися луною. — Але як? Як? Як?!
І враз, поглянувши на закривавлену траву під грудьми коня, на смарагдово-багряному килимі він побачив помічне зілля, здатне врятувати життя і Сивогривому, і джурі-Гострозору.
