— Я сам собі винен, більше ніхто! — гаряче запевнив учителя.
Сліпий Тарас не бачив, як заперечно похитав головою його співрозмовник, а тільки почув у відповідь:
— Твій біль довіку буде на мені важким тягарем. Але він стократ поважчає, якщо я дозволю тобі зневіритися й бездумно відкраяти частку життя.
— Як же мені жити?! — простогнав хлопчина.
— Тарасе, я добре знаю, як ти почуваєшся, але відаю й інше. Деінде ти пропадеш.
Поза Січчю хирітимеш та гибітимеш, доки не зачахнеш остаточно. Твоє місце тут, біля мене й усіх інших. Тож ставай до гурту, твою частку слави не відбере у тебе ніхто. Помста — це те, що додасть тобі сили для життя.
— Хіба сліпець може здобути козацьку славу? — з гіркотою перепитав хлопець.
— А ти знаєш давню козацьку мудрість: «Не той сильний, хто камінь верже, а той, хто серце в собі держе»? Знай: шабля і пістоль — це не єдина зброя. Є й така, що вражає влучніше та гостріше.
— Ні, немає… — заперечив Тарас і похапцем додав: — Нічого немає на світі влучнішого за постріл.
— Е ні, не кажи, коли не певен! Таки є зброя, що перевершує всяку звичну. Але нею володіють люди особливі. Тисячі козаків можуть узяти в руки шаблі та лишень один із них вдатний до самостріла, що вбиває ворогів, пронизуючи наскрізь їхні серця.
— Що це за зброя?! — аж стрепенувся хлопець.
Сірко відвів сумовитий погляд від його чола. Невимовно важко було йому дивитися на юне личко з тьмяними очима, які раніше блищали од завзяття — ті очі були для нього німим докором. Хотів було Іван погладити Тарасове волосся, вже й руку заніс, але не зміг.
— Що це за зброя? — перепитав сліпий.
Сірко провів рукою по своєму чолі й промовив:
— Послухай, я розкажу тобі одну історію. Колись, у давні часи, коли ні мене, ні тебе на світі не було, в козацькому товаристві зажив великої слави предивний чоловік. Звали його Антін. Він замолоду втратив у бою зір, але ж хотів і знав, як прислужитися рідній землі. Його ніхто не міг назвати сліпим, бо поводився так, буцімто бачив ліпше за зрячого. Ходив без поводиря, їздив верхи на коні, не оминав бойових козацьких походів. Кажуть, із нього на війні було незмірно більше користі, аніж із якогось несміливця чи ж недосвідченого воїна. Мало того, що добре грав на кобзі, складав пісні про козацьку долю, то ще й доладно володів шаблюкою і влучно стріляв із пістоля. А як траплялося бути пораненим у бою, ні жалості, ні допомоги Антін не приймав. Криючись від інших, золою та медовухою, пересилюючи нестерпний біль, сам зцілював свої рани. І в цьому був сильнішим од усіх. Коли ж надійшов його час і побратими-козаки споряджали співця-воїна до вічної домівки, тоді й стало видно, що все тіло славного кобзаря було пошматоване та побите кулями, ніби решето. Розумієш?
— Але ж як це?! — тремтячим голосом перепитав Тарас, видно, діткнутий до живого цією оповідкою.
— Пригадуєш наші вправи? І те, як ти стріляв із зав’язаними очима? Ось що я скажу тобі, синку: можеш померти у ліжку, караючись за гріхи, а можеш у звитяжному двобої побороти саму смерть.
— Як?! — знову запитав Тарас, незрячими очима втупившись поперед себе.
— На цій землі, вкритій потом і кров’ю відважних русичів, непросто стати таким, як вона того потребує. Але ти зможеш і зумієш прислужитися рідному краю. І ти можеш досягнути великої слави, якщо сам того захочеш. Я не жалітиму тебе, чуєш! Я не казатиму тобі: впокорся і надійся на диво. Я кличу тебе, Тарасе, на вірну козацьку службу. Свій біль, свою люту ненависть до ворогів переллєш у пісню і тим самим закликатимеш до хоробрості інших. Пісня буде твоєю справедливою помстою… Що ти скажеш у відповідь, синку?
— Я хочу помститися бусурманам! — палко вигукнув хлопець.
— Ну, це вже по-козацьки, — з усмішкою мовив у відповідь Сірко. — Немає на землі страшнішої сили, ніж праведний гнів. Він додає снаги, наділяє великим умінням, робить людину нечутливою до ран. Праведним гнівом клянусь, Тарасе, що помщуся за тебе. А ліпше, коли ми виплекаємо нашу помсту разом.
— Виплекаємо! — стиснувши кулаки, заприсягнув хлопець.
Від часу бою за Мерефу сплинуло сім квапливих літ. Усі ці роки не випускав із рук зброї характерник Сірко, повсякчас пам’ятаючи про клятву, дану в тиші мерефської хащі. Вигартовуючись у бойових походах Тараса Трясила, відточуючи гостру шаблю поряд з Іваном Сулимою та його вірним товаришем Павлом Бутом на Азові й у Кодаку, мужніючи обіч правдивого поборника козацької честі Дмитра Гуні, Сірко гаразд бачив, якою непереможною силою володіє козацтво і яким непереборним страхом сповнюються вороги, відчувши ту силу. Запальний, мов іскра, швидкий, наче стріла, шалений, як порив передгрозового вітру, цей чоловік не мав рівних у військовій доблесті. Здавалося, йому служили всі природні стихії, невловимими людським оком порухами провадили до переможного звершення всіх бойових герців.
