Завжди поряд із Сірком були його хранителі. Передусім — це Сивогривий, дивовижний кінь, що відгукувався на найменший рух свого господаря. Під час бою він завдавав ворогам великої прикрості. З розметаною гривою гасав перед ошелешеними бусурманами, розпалюючи їх не на жарт. А коли нападники кидалися в бій, Сивогривий, либонь, замовлений незламними закляттями, легко ухилявся від прицільних стріл та гострих шабель. Зброя його не брала. Із води цей кінь виходив сухим, із вогню — неопаленим. І свого господаря вмів уберегти від лихої загрози. Але ж і Сірко не мав страху ні перед чим. І кінь, і вершник були варті один одного. Тому траплялося й таке. Перейнявшись духом битви, Сивогривий гарцював перед ворожим військом, збурюючи татарських коней голосним іржанням і мовби намовляючи їх до відступу: враз оскаженілі коні з піною на губах кидалися врозтіч, металися по всьому полю, скидаючи з себе нажаханих ординців і втоптуючи їх у траву. І коли великий страх охоплював душі бусурман, донедавна ще таких палких войовників, молодий ватаг Сірко зі сміхом закликав до битви відчайдухів-козаків, які невідступно слідували за ним. І там, де зблискувала шабля верхівця-характерника, виплекана славетним львівським мечником Антонієм, розквітав жар-цвіт козацької слави. Недарма його побратими захоплено дивилися, як мерефський сміливець січе ворогів, наче капусту. І те, для чого іншим потрібно було кілька хвилин, у нього займало коротку мить. «Доки козак-роззява шаблю вихопить із піхов, Сірко перемогу святкуватиме. І ані у вправності, ні у влучності з ним змагатися зась. Сірко й самого чорта пристрелить, щоби той душі християнські на зло не спокушав», — так говорили поміж собою старші козаки, гордо зауважуючи, що, либонь, вояк Іван Сірко народжений задля великої та славної долі. Сивочубі характерники Пугач та Вітрогон тішилися шаною, яку здобув їхній учень. Вони, далебі, відали більше за інших: бачили, як вибруньковуються в їхньому вихованцеві риси правдивого козака-характерника: незвичайна швидкість, рішучість, непохитність, проникливість, та вміння запалювали інших невгасимим полум’ям хоробрості. Адже на те й приходили у світ характерники, щоби пробудити, відродити забуте і спопеліле. Тож з появою Івана Сірка на Січ прийшло те нове, що було добре забутим старим, — те, на що давно чекала просякла кров’ю та невільницькими слізьми українська земля.
Про велику надію на відродження сили запорожців вістувала пісня, закликана до життя дзвінким голосом Тараса Вербовика.
І от Сірко знову стояв на батьківському порозі, радісно оглядав рідну хату, де пахло свіжоспеченим хлібом і травами. Нічого тут не змінилося, тільки малеча засіяла отчий дім сміхом. Софія подарувала родові Половців двох хлопчиків і двох дівчаток, але залишилась усе такою ж вродливою і тендітною, як дівча. Під час коротких навідин додому Іван вслухався в тихий голос дружини, вдивлявсь у радісний блиск її зелених очей.
Тішився тим, що роки, здавалося, не мали над нею влади. Насправді ж, вона молодшала тільки тоді, коли приїздив він. Коли ж перед розлукою цілував її біля воріт у замкнені смутком вуста, Софія, немов квітка, починала поволі в’янути. Недовгі зустрічі змінювалися довгим чеканням. Але жінка не жалілася, не нарікала на свою долю. Лишень іноді вночі плакала тишком, щоб ніхто не чув і не бачив. Але пильна Половчиха спостерегла невістчине горе, та ще й якось уранці спостерегла, як та, позирнувши на шлях, краєм хустки витерла заплакане обличчя. Розраджуючи, свекруха водночас і дорікнула Софії:
