Кантика для Лейбовіца полностью

Прес-конференцію передавав кожен супутник-ретранслятор за 35 тисяч кілометрів від Землі, заливши більшу частину Західної півкулі мерехтливим УКХ-сигналом, який ніс інформацію тисячам людей, що завмерли біля електролюмінісцентних настінних екранів. Одним із тисяч був абат дом Церкі, який зараз вимкнув свій передавач та ходив, чекаючи на Джошуа, і намагався не думати. Але «не думати» не виходило.

Невже ми безпорадні? Невже приречені повторювати це знову й знову? Безальтернативно гратися у фенікса в цій нескінченній послідовності злетів і падінь! Ассирія, Вавилон, Єгипет, Греція, Карфаґен, Рим, імперії Карла Великого та Османа: стерті на порох та засіяні сіллю. Іспанія, Франція, Британія, Америка — спалені, забуті на століття. І знову, і знову, і знову.

Господи, невже ми приречені, прикуті до маятника власного божевільного годинника, не спроможні зупинити його махи?

Цього разу забуття буде довічним, додумалося йому.

Відчай негайно минув, коли брат Пат приніс йому другу телеграму. Абат розірвав конверт, зиркнув на неї і хіхікнув.

— Брате, а брат Джошуа ще не прийшов?

— Чекає за дверима, превелебний отче.

— Запроси його.

— Вітаю, брате. Замкни двері і ввімкни глушилку. Тепер читай.

Джошуа поглянув на телеграму.

— Відповідь із Нового Риму?

— Прийшла сьогодні вранці. Але спершу ввімкни глушилку. Нам треба дещо обговорити.

Джошуа зачинив двері і клацнув рубильником на стіні. Приховані динаміки слабко запищали, висловлюючи протест. А коли пищання припинилося, акустичні властивості кімнати раптом немовбито змінилися.

Дом Церкі помахав йому, вказуючи на крісло, де той мовчки прочитав телеграму.

— «…у зв’язку із „Quo peregrinatur grex“ жодних дій не чинити», — прочитав він уголос.

— Із цією штукою тобі доведеться майже кричати, — абат показав на глушилки. — Що?

— Це я просто читав. То план скасовано?

— Не розслабляйся. Те прийшло вранці. А ось це — по обіді.

Абат кинув йому другу телеграму:

Монах сполотнів. Він поклав телеграму на стіл, відкинувся на спинку крісла і міцно стулив губи.

— Тобі відомо, що таке «Quo peregrinatur»?

— Я знаю, що це, домне, але не в деталях.

— Що ж, розпочиналося це як намір відправити кількох священиків із колоністами на Альфу Центавра. Одначе план прогорів, бо для висвячення духівництва потрібні єпископи, а після першого покоління колоністам будуть потрібні нові священики і так далі. Питання звелося до дискусії про тривалість існування колоній і як у такому разі забезпечити апостольську спадковість на колонізованих планетах без звертання до Землі. Ти розумієш, що це значить?

— Мабуть, відправка щонайменше трьох єпископів.

— Так, а тому план видався трошки нерозумним. Адже команди колоністів невеликі. Та під час минулої глобальної кризи «Quo peregrinatur» перекваліфікували на план дій у надзвичайній ситуації, коли Церква матиме змогу продовжити своє існування на колоніальних планетах у разі найгіршого розвитку подій на Землі. У нас є корабель.

— Космічний корабель?

— Зореліт. І в нас є екіпаж, який може ним керувати.

— Де?

— Екіпаж прямо тут.

— Тут, в абатстві? Але ж хто?.. — Раптом Джошуа замовк. Він аж посірішав. — Але ж, домне, у космосі я бував тільки на орбіті, не на зорельотах! Ще до того, як померла Ненсі і я пішов до цистер…

— Я все про це знаю. Є й інші люди, котрі літали на зорельотах. Ти їх знаєш. Ходять навіть анекдоти про те, що в бувалих астронавтів особливе покликання в наш орден. Звісно ж, це не випадковість. Ну, і маєш пам’ятати, що коли ще був постулатом, як багато ми випитували про твій космічний досвід.

Джошуа кивнув.

— А ще — як ми тебе питали, чи охоче повернешся в космос, якщо тебе про це попросить орден.

— Так.

— Значить, для тебе це не могло бути цілковитою несподіванкою, що ти підпадав під дію «Quo peregrinatur» у разі його реалізації?

— Я… мабуть, просто боявся, що так станеться, владико.

— Боявся?

— Радше підозрював. Ну, і трохи боявся, бо решту життя я сподівався провести в ордені.

— В ролі священика?

— Ну… і це теж, мабуть. Я ще не вирішив.