Кантика для Лейбовіца полностью

— «Quo peregrinatur» не передбачає, що тебе звільнять від обітниць або виключать з ордену.

— То орден також летить?

Церкі всміхнувся:

— Із ним Меморіал.

— Весь комплект… а, це ви про мікрофільми. І куди?

— Кентаврійська колонія.

— Надовго, домне?

— Якщо ти полетиш, то назад уже не повернешся.

Монах став важко дихати і прикипів поглядом до другої телеграми, але все одно наче не бачив її. Він чухав бороду і здавався замисленим.

— Три запитання, — правив далі абат. — Можеш поки що не відповідати, але починай над ними думати і думати дуже сильно. Перше: ти хочеш летіти? Друге: чи є в тебе покликання бути священиком? Третє: чи хотів би ти очолити групу? Під словом «хочеш» я не маю на увазі «хочеш, бо коришся». Я маю на увазі твоє особисте завзяття, прагнення відправитися в політ. Поміркуй над усім цим. На роздуми в тебе три дні. Може, менше.

Сучасності не вдалося серйозно ушкодити стародавній вигляд споруд і території монастиря. Аби вберегти старі будівлі від навали нетерплячішої архітектури, нові корпуси з’являлися лише за його мурами, а то й узагалі через автостраду — інколи навіть за рахунок вигод. На старій трапезній уже погорбився дах, вона була приречена, а тому попоїсти ходили в нову їдальню, по дорозі до котрої доводилося переходити дорогу. Дискомфорт дещо скрашував підземний колектор із переходом, яким пролягав маршрут.

Кількасотлітня магістраль, щоправда, недавно розширена, була тим самим битим шляхом, яким користувалися язичницькі війська, прочани, селяни, віслюки, підводи, кочовики, дикі вершники зі сходу, артилерія, танки й десятитонки. Залежно від епохи та пори року, рух на ній плив суцільним потоком, дзюрчав струмком або й узагалі ледве сочився. Давним-давно тут було шість смуг й автоматизовані машини. Потім рух припинився, покриття потріскалося, а в шпаринах після рідкісних дощів росла ріденька трава. Усе вкрилося пилом. Мешканці пустелі розбили бетон на шматки, із яких побудували собі халупи та барикади. Ерозія перетворила дорогу на пустельний шлях, який біг по безлюддю. Але тепер тут знову пролягли шість смуг, якими, ніби раніше, їхали автоматизовані машини.

— Сьогодні жвавий рух на дорозі, — зауважив абат, коли вони вийшли зі старих головних воріт. — Давай перейдемо так. Бо в тунелі після піщаної бурі може бути задушливо. Чи ти боїшся потрапити під автобус?

— Перейдімо, — погодився брат Джошуа.

У присадкуватих вантажівок зі слабкими фарами (корисні хіба що для сигналізування), які бездумно проносилися повз них, вищали покришки і хурчали турбіни. Параболічними антенами вони пильнували за обстановкою, а магнітними зондами відстежували металеві напрямні, вмонтовані в дорожнє полотно, поки летіли по рожевій флуоресцентній річці бетону з бітумними добавками. Ці корпускули економіки в артерії людства — машинерії — безтурботно гнали вперед, не зважаючи на двох ченців, які обминали їх на кожній смузі. Потрапити під одну з них означало, що тебе переїжджатиме вантажівка за вантажівкою, поки вм’ятину, яка лишиться від людини, не помітить патруль безпеки і не зупиниться, щоб почистити полотно. Адже сенсорам автопілотів набагато краще вдавалося стежити за металевими предметами, ніж за створіннями з плоті й кісток.

— Це була помилка, — проказав Джошуа, коли вони дісталися центрального острівця безпеки і зупинилися перевести дух. — Гляньте, хто там стоїть.

Абат примружився, вдивляючись, і ляснув себе по лобі:

— Пані Ґральс! Геть про неї забув. Зазвичай вона полює на мене поночі. Продала свої помідори в трапезну сестрам і тепер знову намагається мене зловити.

— Вас? Вона була тут минулої ночі і позаминулої також. А я гадав: чекає, поки її хтось підкине. Що їй від вас потрібно?

— Нічого такого. Закінчила махлювати з ціною на помідори, а виторг зараз передасть мені для пожертв на жебраків. Це в неї такий маленький обряд. До обряду мені байдуже, погано те, що відбувається потім. Сам побачиш.

— Може, тоді вернемося?

— І образимо її почуття? Дурниці. Вона нас уже побачила. Гайда.

І вони знову пірнули в потік вантажівок.

Двоголова жінка зі своїм шестиногим собакою чекала з порожнім кошиком у руках під новими воротами; вона тихенько щось наспівувала псу. Чотири лапи в нього були цілковито здоровими, а от додаткова пара — абсолютно зайвою і просто звисала з боків. Так само й одна голова в жінки була непотрібною, як і та пара ніг у собаки. Голова виглядала маленькою, ніби в херувима, але ніколи не розплющувала очей. Жодних доказів того, що голова може дихати або щось розуміти, не було. Вона даремно висіла на одному з плечей, сліпа, глуха, німа і жива настільки, наскільки це дозволяв її вегетативний стан. Можливо, їй бракувало свого головного мозку, адже ні одного свідчення про її здатність незалежно мислити чи бути незалежною особистістю не спостерігалося. Функціональне обличчя жінки зістарилося та вкрилося зморшками, але безживне — зберегло всі немовлячі риси, хоча його шкіра й пошерехатіла під вітром і посмаглявіла під пустельним сонцем.