А тепер прослухайте…»
— Заткни його! — простогнав Церкі.
Молодий священик, який був поруч із ним, вимкнув передавач і широко розплющеними очима вирячився на абата.
— Не може бути!
— Що? Ти про Папу? Мені теж не віриться. Але я вже чув про це, в Нового Риму вистачало часу на спростування. Вони ж не сказали ні слова.
— І що це означає?
— Хіба не очевидно? Працює дипломатична служба Ватикану. Певно, там отримали звіт про результати конференції на Ґуамі. Мабуть, у Святого отця він викликав жах.
— Яке застереження! Який жест!
— Це не просто жест. Його Святість править ратні літургії не заради театральщини. Крім того, більшості здасться, що «меса проти язичників» стосується тих, хто перебуває за океаном, а «справедливість» — нашої сторони. — Настоятель закрив обличчя долонями і потер його. — Сон. Що воно таке, отче Легі? Ви ще пам’ятаєте? Я вже днів десять не бачив жодного людського обличчя, на якому не було би темних кіл під очима. Минулої ночі я не склепив повік через чиїсь крики в гостьовому будинку.
— Люцифер міцного сну не приносить, це точно.
— Куди ви дивитеся з того вікна? — раптом запитав Церкі. — Це геть інакше. Всі витріщаються у вікна, чекають, збираються щось там побачити. Якщо вона прилетить, то перед спалахом у вас не стане часу її розгледіти. А от на зблиск ліпше не дивитися. Годі вже. Це вже відгонить хворобою.
Отець Легі відвернувся від вікна.
— Так, Превелебний отче. Але я не її визирав. А дивився на грифів.
— Грифів?
— Їх не злічити. Десяток за десятком… кружляють цілий день.
— Де?
— Он там. Над табором Зеленої Зірки, далі по шосе.
— Ніякий це не знак. А просто здоровий апетит у стерв’ятників. Ах! Піду-но подихаю свіжим повітрям.
Надворі він зустрів пані Ґральс. Жінка несла кошик із помідорами, котрий одразу поставила на землю, як тільки абат наблизився.
— Ой, а я вам чогось та й принесла, отче Церкі, — промовила вона. — Вітер здув ваш знак, а за ворітьми вже стояла якась сердешна, то я й подумала, шо ви не проти побачитися зі старою бабою-помідорницею. Осьде, я вам троха помідорок принесла.
— Дякую, пані Ґральс. Оголошення ми зняли через біженців, але все гаразд. А от щодо помідорів, то це вам до брата Елтона. Він займається закупами для нашої кухні.
— Отче, я ж не про закупи. Хе-хе! Я вам їх задурно віддать хочу. Вам багато кого треба годувать. Усі ці сердешні навколо… Так шо вони вам задарма. Де їх поставить?
— Кухня для біженців… ні, залиште їх краще тут. Я гукну когось по них із гостьового будинку.
— Та я сама донесу. Сюди ж дотягнула. — Вона знову схопилася за кошик.
— Дякую, пані Ґральс. — Абат розвернувся і зібрався вже йти.
— Отче, заждіть! — гукнула вона. — На одну хвильку, вашмосць…
Настоятель притлумив у собі стогін.
— Пробачте, пані Ґральс, але я вже казав… — Він затнувся і поглянув на обличчя Рейчел. На якусь мить йому здалося… невже брат Джошуа мав рацію? Та хіба може… — Це все… це все питання вашої парафії та дієцезії, і я нічим вам…
— Ні, отче, я не про це! — промовила вона. — Я вас питацця про інше х’тіла: — (Ось же!
Церкі завагався.
— А чому не в отця Сіло?
— Сказати по правді, вашмосць, того, шо я грішу через нього. Я добре до нього ставлюся, але ті’ки-но побачу його лице, одразу втрачаю голову. Хай Бог його милує, а я не буду.
— Якщо отець вас образив, то все одно доведеться йому пробачити.
— Та я пробачаю, аякже. Але звіддаля. Кажу ж, я грішу через нього, і дратуюся, ті’ки-но його забачу.
Церкі хіхікнув.
— Гаразд, пані Ґральс. Я вас висповідаю, але мені спершу треба дещо зробити. Зустрінемося біля вівтаря Богоматері, того, що бічний, десь за півгодини. У першій сповідальниці. Вас це влаштує?
— Такечки! Хай благословить вас Господь, отче! — Вона низько розкланялася. Абат Церкі міг заприсягтися, що голова Рейчел ледь-ледь, але повторила всі кивки.
Він відмахнувся від цієї думки і рушив до гаража. Постулант уже викотив для нього машину. Настоятель заліз у салон, набрав пункт призначення, втомлено опустився на подушки сидіння, поки автопілот перемикав швидкості та розвертав легковика в напрямку воріт. Проминаючи їх, абат помітив на узбіччі жінку. З нею була дитина. Церкі тицьнув на кнопку «СКАСУВАТИ». Машина зупинилася.
— Очікую, — почулося з динаміків автопілота.
На жінці був гіпсовий корсет, який закутував стегна і ліве коліно. Вона спиралася на пару милиць і важко дихала. Якимось чином нещасна вибралася з гостьового будинку та пройшла через ворота, але рухатися далі, очевидно, не могла. Дитина трималася за одну з милиць і витріщалася на дорожній рух.
Церкі відчинив дверцята й повільно вибрався з машини. Жінка поглянула на нього, але хутко відвернулася.
— Дитино, чому ти не лежиш? — видихнув він запитання. — Тобі не можна підводиться. З твоїм-то стегном. Куди ти зібралася?
Вона перенесла вагу на іншу ногу, і її обличчя скривилося від болю.
— У місто, — відповіла вона. — Мушу йти. Термінова справа.
