Коли йому нарешті ввірвався терпець, настоятель узяв бінокль, стару книгу, вервицю і рушив до однієї зі старих веж, чиї товсті мури могли захистити від більшості звуків із двору. Книжка насправді була тоненьким зібранням анонімних поезій, авторство яких легенда приписувала міфічному святому, чия «канонізація» відбулася тільки в переказах і фольклорі Рівнин, а не ухвалою Святого Престолу. Направду, бракувало навіть фактажу про існування такої особи, як святий Поет Чудодійного Скляного Ока. Можливо, легенда про нього народилася тоді, коли один із перших Ганнеґанів отримав від блискучого фізика-теоретика та свого протеже незвичний дарунок — скляне око. Церкі вже забув, про кого йшлося: Пфардентротта чи Ессера Шона. За словами дарувальника, око належало поету, котрий наклав головою за Віру. (Яку саме, Петрову чи тексарканських схизматиків, — легенда змовчувала). Хай там як, а Ганнеґанові воно, очевидно, припало до вподоби, бо він наказав вкласти око в жменю маленької золотої руки, що її за певних церемоніальних нагод носили князі династії Гарків-Ганнеґанів. Талісман називали по-різному: Orbis Judicans Conscientias[242] або Oculus Poetae Judicis[243], — а рештки тексарканських схизматиків і досі шанували, немов реліквію. Кілька років тому хтось висунув несерйозну гіпотезу, немовби святий Поет і «непристойний віршомаз», згаданий одного разу в діаріушах Вельмишановного абата Джерома[244], — це одна й та сама людина. І єдиним суттєвим «доказом» служив факт, що цей Пфардентротт (чи, може, таки Ессер Шон?) відвідав абатство саме в часи, коли Вельмишановний Джером, який стояв на його чолі, і зробив відповідний запис у щоденнику, а свій дарунок Ганнеґан отримав десь після цього візиту. Церкі підозрював, що худий томик віршів насправді вийшов з-під пера котрогось із світських учених, котрі відвідали абатство заради вивчення Меморіалу приблизно в той самий період, що й «непристойний віршомаз», чи то пак — легендарний святий Поет. На думку Церкі, анонімні вірші були аж надто зухвалі як на будь-якого ченця Ордену.
Книга мала форму сатиричного діалогу, що лунає віршованими строфами між двома агностиками, котрі способом суто природного міркування намагалися довести, що існування Бога неможливо довести винятково способом природного міркування. І натомість тільки-но й спромоглися продемонструвати, що математична межа нескінченного «оспорювання певності», — з якою щось оспорюване вважається непізнаваним, в той час як це саме «щось оспорюване» є попередньою тезою про «непізнаваність чогось оспорюваного», — може дорівнювати твердженню абсолютної певності, хоч би й вираженого нескінченною низкою заперечень певності. В тексті простежувалися сліди теологічного числення святого Леслі[245], й хоча поетичний діалог між агностиками, названими як «Поет» і «Тон», здавалося, доводив існування Бога епістемологічним методом, його укладач-віршувальник був усього-на-всього сатириком; і ні поет, ні вчений так і не відцуралися своїх агностичних поглядів після досягнутого ними абсолютно певного висновку, заявивши: «Non cogitamus, ergo nihil sumus»[246].
Незабаром абат Церкі втомився думати над тим, чим же насправді була ця книга: високоінтелектуальною комедією чи схожим на епіграми фіглярством. Із башти можна було роздивитися автостраду і місто аж ген до меси на обрії. Він навів різкість бінокля на останню поділку і трохи порозглядав радарну установку, однак, схоже, там нічого цікавого не відбувалося. Потім він трошки опустив далековид і подивився на табір Зеленої Зірки в придорожньому парку. Його територію обтягнули мотузками. Там напинали намети. Комунальники проводили газ та електрику. Кілька людей піднімали знак над в’їздом на територію, але він саме був ребром до настоятеля, тому напис не прочитувався. Уся ця бурхлива діяльність нагадала йому кочовий «карнавал», який прибув до міста. Працював якийсь великий червоний двигун. Схоже, він мав паливню і щось подібне до казана, однак його призначення абат не розумів. Чоловіки у формі Зеленої Зірки поруч монтували якусь невелику карусель. Щонайменше дюжина вантажівок розташувалася на суміжній дорозі. Деякі були обтяжені лісом, інші — наметами та розкладними ліжками. Один нібито притягнув цілий причіп вогнетривкої цегли, а інший — кераміку та солому.
Кераміку?
Абат уважніше роздивися цей вантаж. На його чолі зібралася зморшка. Це були однотипні урни, перемежовані солом’яними прокладками. Десь він таке вже бачив, от тільки де.
