Ще одна фура привезла велику «кам’яну» статую, яка, здогадно, могла насправді бути виготовлена з армованого пластику, і квадратну плиту, куди її потім, очевидно, ставитимуть. Фігура лежала горілиць у дерев’яному риштуванні та була обмощена пакувальними матеріалами. Розгледіти вдалося тільки ноги й одну витягнуту руку, що вибивалася з-під соломи. Скульптура виявилася довшою від кузова автомобіля, і її босі ступні звисали над заднім бортом. На одному з великих пальців було намотано червоний прапорець. Церкі замислився над загадкою. Навіщо марнувати цілий ваговоз на статую, коли більш потрібного здавалася вантажівка з провіантом?
Він стежив за чоловіками, які здіймали знак. Нарешті один із них опустив свій край дошки і подряпався вгору драбиною, щоби підкрутити верхні кронштейни. Спираючись на землю тільки одним кінцем, знак похилився, і, витягнувши шию, Церкі нарешті спромігся прочитати напис:
Поквапом настоятель знову перевів погляд на фури. Кераміка!
Він одразу все згадав. Якось він проїжджав крематорій і бачив чоловіків, котрі розвантажували аналогічні урни з автомобіля тієї самої компанії. Абат крутнувся з біноклем у руках, шукаючи вантажівку з вогнетривкою цеглою. Вона кудись поділася. Нарешті він її знайшов, тепер машина стояла всередині парку. Цеглу розвантажували біля великого червоного механізму. Церкі ще раз його обдивився. Те, що на перший погляд видалося казаном, тепер більше нагадувало піч або домну.
— Evenit diabolus[247]! — прогарчав абат і поквапився до сходів.
Доктора Корса він знайшов у мобільній амбулаторії у дворі. Він саме прикручував жовтий квиток до лацкана піджака якогось старого, примовляючи, що йому треба в табір відпочинку під нагляд медсестричок, але з часом усе буде гаразд.
Церкі стояв, склавши руки на грудях, закусивши губу, і холодним поглядом роздивлявся лікаря. Коли дід пішов, Корс обачно підвів погляд.
— Перепрошую? — Він зауважив бінокль та ще раз подивився на абата. — А! — припустив він. — Я нічого не можу вдіяти з цим, геть нічого.
Настоятель кілька секунд не зводив із нього очей, а потім розвернувся та пішов геть. У себе в кабінеті він доручив братові Патріку зв’язатися зі старшим начальником Зеленої Зірки…
— Я хочу, щоби це негайно забрали з-під абатства.
— Боюся, відповідь прозвучить категорично — ні.
— Брате Пате, набери майстерні, нехай брат Люфтер підніметься до мене.
—
— Тоді організуйте теслю й маляра. Підійде будь-хто.
Кількома хвилинами пізніше прийшло два ченці.
— Мені потрібно, щоби ви негайно виготовили п’ять легких плакатів із міцними довгими держаками, — наказав він їм. — Вони мають бути досить великими, аби читалися з відстані кварталу, проте настільки легкими, щоби людина могла носити їх кілька годин і не виснажитися. Справитеся?
— Звісно, владико. Що на них потрібно намалювати?
Абат Церкі написав текст.
— Великими яскравими літерами. Нехай очі самі вбирають їхній колір. У мене все.
Коли ченці пішли, він знову викликав брата Патріка.
— Брате Пате, збігай та знайди мені п’ятьох надійних, молодих і здорових новіціїв, бажано з комплексом мучеництва. Скажи їм, що з’явилася нагода повторити долю святого Стефана[248].
«Мене може чекати ще гірше випробування, — подумалось йому, — коли про це почують у Новому Римі».
Комплету відспівали, та абат все ще був у церкві, у надвечірній сутіні він лишився стояти на колінах сам-один.
Він помолився за групу брата Джошуа — сміливців, які вирушили до зорельота, що здійметься в небеса назустріч непевності, куди серйознішій від будь-чого, із чим доводилося мати справу Людині на Землі. От за кого годилося невпинно молитися; адже немає особи вразливішої до злигоднів, що мордують дух і випробовують віру, обсідаючи розум сумнівами, ніж мандрівник. Удома на Землі в сумління є свої доглядачі та зовнішні возні, проте за її межами совість зостається наодинці перед Господом та Лукавим. Не введи їх у спокусу, молився Церкі, нехай вони тримаються шляху, обраного Орденом.
Опівночі його в церкві знайшов доктор Корс і тихо поманив до себе. Лікар мав цілковито зневірений і виснажений вигляд.
— Я щойно порушив дану вам обіцянку! — із викликом повідомив він.
Абат мовчав.
— Пишаєтеся? — нарешті запитав він.
— Не так щоб аж надто.
Вони прогулялися до мобільної амбулаторії і зупинилися в рясних променях блакитнуватого світла, яке лилося назовні з її дверей. Лабораторна куртка аж блищала від поту, медик витер чоло рукавом. Церкі дивився на нього із жалем, який можна відчувати до загублених душ.
— Звичайно ж, ми будемо негайно вибиратися звідси, — заявив Корс. — Просто мені здалося необхідним повідомити вас. — Він розвернувся і піднявся в автомобіль.
