Кантика для Лейбовіца полностью

Сидячи біля багаття, він замріяно поглядав у сторону, де лишилося «Бомбосховище-бункер ЦО», і намагався уявити базиліку, що вивищувалася би на тому місці. Фантазія тішила, та важко було уявити, щоби хтось обрав цей віддалений шматок пустелі центральним місцем майбутньої єпархії. Ну, а якщо не базиліка, то принаймні менша церковка — Церква Святого Лейбовіца над Диким краєм, — оточена садком і муром, зі святинею, до якої би стікалися ріки паломників із півночі, вбраних у пов’язки на крижах. «Отець» Френсіс із Юти показував би прочанам руїни, провадив би їх крізь «Шлюз № 2» у розкоші «Ізольованого приміщення» і далі — в катакомби Вогненного потопу, де… де… ну, після того він правитиме їм месу на кам’яному вівтарі, що містив би реліквію головного святого церкви… Шмат рогожі? Обривки зашморгу вішальника? Зрізаний ніготь із дна заіржавілої скриньки? А можливо, й «ПРОГРАМУ ПЕРЕГОНІВ». Та фантазія розвіялася. Шанси брата Френсіса стати священиком мізерні: Орден Лейбовіца не місіонерський і потребував лише священиків для абатства та кількох менших громад монахів доокруж. Ба більше, «святий» поки що офіційно лише преподобний, і ніколи формально святим не стане, хіба якщо представить іще кілька гарних вагомих див, якими підкріпить власну беатифікацію, що сама собою не означає непомильності, на відміну від канонізації, зате надасть можливість монахам Ордену Лейбовіца формально вшановувати свого засновника і покровителя не лише під час меси й літургії. Омріяна церковка зменшилася до розмірів придорожньої каплички, а ріка пілігримів всохла до цівочки. Новий Рим зайнятий іншими речами, скажімо клопотанням про формальне визначення Надприродних Дарів Пресвятої Діви Марії. Так, домініканці наполягали на тому, що Непорочне зачаття передбачало не лише здобуття нею внутрішньої благодаті, а ще й те, що Богородиця одержала надприродні сили, властиві Єві до Гріхопадіння; тим часом деякі богослови інших орденів хоч і погоджувалися із таким благим припущенням, та сумнівалися в тому, що йшлося якраз про такий випадок, зі свого боку переконуючи, нібито «істота» може бути «від народження невинною» і водночас не володіти жодними надприродними дарами. Домініканці з повагою приймали цю тезу, але переконували в тому, що їхня думка невіддільна від інших догм, як-от Успіння (надприродне безсмертя) і Безгріховність (яка передбачає надприродну непорочність) та чимало інших прикладів. У спробі вирішити цей диспут Новий Рим, здається, лишив справу із канонізації Лейбовіца припадати пилюкою на поличці.

Задовольнившись дрібною церквичкою преподобного та мілким струмком прочан, брат Френсіс почав куняти. Коли він прокинувся, від багаття вже лишилися самі жарини. Новіція огорнуло погане передчуття. Чи він сам-один? Юнак роззирнувся у всеохопній темряві.

З-за червонястих вугликів на нього дивився чорний вовк.

Послушник зойкнув і кинувся в укриття.

Цей крик, думав він, трусячись у своєму лігві з брил і хмизу — лише незумисне порушення мовчазного ритуалу. Він лежав, притискаючи до себе металевий футляр, і молився, щоби дні Посту минули якнайшвидше, а тим часом вовчі лапи шкреблися навколо його прихистку.

— …А потім, отче, я ледь не взяв хліб і сир.

— Але ж не взяв?

— Ні.

— То гріховного діяння не відбулося.

— Мені так його хотілося, що я майже відчував смак.

— Свідомо? Тобто чи насолоджувався ти фантазією зумисно?

— Ні.

— Ти намагався її позбутися.

— Так.

— То й гріха зажерливості не було. Тож чому ти про це сповідаєшся?

— Бо потім я втратив над собою владу й оббризкав його святою водою.

— Що-що ти зробив? Навіщо?

Отець Черокі, вбраний у столу[32], споглядав покутника, який стояв перед ним на колінах під розпеченим сонцем посеред пустелі. Священик дивувався, звідки в такого юного хлопчини (й не надто розумного, наскільки він міг виснувати) могла трапитися нагода, чи майже нагода, согрішити в повній ізоляції серед голої пустелі, вдалині від будь-яких розваг та очевидних джерел спокуси. Утрапити в халепу майже нереально, коли ти озброєний лише розарієм, кременем, складаним ножиком і молитовником. Принаймні так видавалося отцю Черокі. Та ця сповідь тривала вже надто довго, йому хотілося, щоб юнак уже закруглявся. Знову розгулявся артрит, та позаяк священик із собою на обходи брав переносний столик зі Святими дарами, то все ж таки волів стояти чи опускатися навколішки разом із покутником. Перед маленькою золотою скринькою із гостіями він запалив свічку, але вогник майже розчинився в яскравому сонці, а можливо, вітер його уже геть задув.

— Але вигнання нечистого зараз допустиме і без отримання чіткого дозволу згори. То про що ж ти сповідаєшся — про свою лють?

— І про неї також.

— На кого ти розлютився? На старигана чи на себе за те, що ледь не взяв харчі?

— Я… я не знаю.

— Ну, то вирішуй, — нетерпляче відповів отець Черокі, — звинувачувати себе чи ні.

— Я виню себе.

— У чому? — зітхнув Черокі.

— У зловживанні святинею в нападі гніву.