Кантика для Лейбовіца полностью

— Що ти знайшов? — недовірливо посміхнувся Фінґо, а тоді став навколішки й відкрив коробку. Новіцій знервовано спостерігав. Монах погортав циліндри з вусиками в лотках і тихо присвиснув. — Це ж талісмани гірських язичників, правда? Вони древні, Франциско, дуже древні, — тоді кинув оком на записку під кришкою. — Що це за тарабарщина? — запитав він, скоса поглянувши на нещасного новіція.

— Допотопна мова.

— Я ніколи її не вивчав, крім того, що співаємо в хорі.

— Це написав сам преподобний.

— Це? — Фінґо витріщався то на записку, то на на Френсіса і знову на цидулку. Раптом він труснув головою, припасував кришку назад на коробку і підвівся. Посмішка стала силуваною. — Може, отець і правий. Краще йди назад, і брат Фармаколог зварить тобі одну зі своїх особливих настоянок на поганках. У тебе гарячка, брате.

— Можливо. — Френсіс знизав плечима.

— Де ти все це знайшов?

Новіцій показав пальцем:

— Он за тими купами. Я перемістив там деякі брили. Там був обвал, і я натрапив на підземелля. Піди й сам поглянь.

Фінґо помотав головою:

— Мені ще далеко їхати.

Френсіс підняв скриньку і поплівся в бік абатства, а Фінґо повернувся до віслюка. Проте зробивши кілька кроків, новіцій спинився і гукнув:

— Плямистий брате! Можеш приділити мені кілька хвилин?

— Можливо, — відказав Фінґо. — А навіщо?

— Просто підійди туди і зазирни в дірку.

— Нащо?

— Тоді ти зможеш сказати отцю Черокі, що вона там насправді є.

Фінґо спинився, перекидаючи ногу через віслюка.

— Ха! — він зліз назад. — Добре. Та якщо її там немає, я скажу тобі.

Якусь мить Френсіс споглядав, як довготелесий Фінґо ховається з очей поміж купами, а тоді попхався курним шляхом до монастиря, час від часу пожовуючи кукурудзу і відсьорбуючи з міха. Періодично озирався. Фінґо не було значно довше, ніж дві хвилини. Брат Френсіс уже покинув оглядатися, чи той не повернувся, коли почув далеко позаду, з-за руїн, лемент. Обернувся. На вершині насипу вирізнялася фігура теслі. Фінґо активно махав руками і ствердно кивав головою. Френсіс махнув у відповідь та потеліпався далі.

Два тижні майже без їжі далися взнаки. За пару-трійку миль він почав перечіпатися. Не дійшовши близько милі до абатства, він зомлів на узбіччі. Уже добре пополудні Черокі, котрий їхав назад із оглядин, помітив хлопця на землі, хутко спішився і взявся доти обливати його водою, доки врешті не привів до тями. На зворотному шляху священик зустрів віслюків із провіантом та спинився, щоб послухати звіт Фінґо, котрий підтвердив знахідку брата Френсіса. Священик, хоча й не збирався вірити, ніби хлопчина знайшов щось справді вартісне, все ж пошкодував через свою нетерплячість. Помітивши коробку, звідки висипалася половина вмісту на дорогу, й швидко кинувши оком на кришку, поки новіцій очунював на узбіччі, Черокі спіймав себе на бажанні приписати недавнє белькотіння молодика його романтичній уяві, а не божевіллю чи маренню. Він не спускався до сховку і не встиг ще уважно дослідити вміст скриньки, та принаймні очевидним було, що юнак радше неправильно трактує реальні події, а не розповідає про галюцинації.

— Можеш завершити сповідь одразу ж, як ми повернемось, — лагідно сказав він послушнику, допомагаючи сісти в сідло кобили. — Гадаю, я можу відпустити тобі гріхи. Якщо ти не наполягатимеш, ніби отримував особисті повідомлення від святих. Згода?

Брат Френсіс був зараз настільки слабким, що не наполягав би ні на чому.

— Ти все правильно зробив, — урешті буркнув абат. Він, певно, хвилин зо п’ять повільно крокував своїм кабінетом. Його широке і м’ясисте, порите глибокими зморшками селянське обличчя уособлювало суворість. Отець Черокі нервово примостився на самому краєчку стільця. Обидва священики мовчали відтоді, як Черокі за наказом владики ввійшов до кімнати. Коли абат Аркос нарешті подав голос[34], Черокі аж підскочив на місці.