І знову, мовби грім, спів хору сповнив базиліку літанією до всіх святих: «Отче небесний, Боже, помилуй нас. Сину, Відкупителю світу, Боже, помилуй нас. Духу Святий, Боже, помилуй нас. Свята Трійце, Єдиний Боже, miserere nobis[70]! Свята Маріє, молись за нас. Sancta Dei Genitrix, ora pro nobis. Sancta Virgo virginum, ora pro nobis…»[71] Буря літанії не вщухала. Френсіс підвів очі на мальований образ преподобного Лейбовіца, який тільки-но представили. Фреска мала героїчні пропорції. Вона зображала розправу над Лейбовіцем перед натовпом, але тієї кривої посмішки, що з’явилася на роботі Фінґо, не було. І попри те, Френсісові вона здалася величною і гармоніювала з церквою.
«Omnes sancti Martyres, orate pro nobis…»[72]
Коли літанія скінчилася, монсеньйор Мальфреддо Аґерра знову звернувся до Папи із проханням офіційно внести ім’я Ісаака Едварда Лейбовіца до церковного календаря. Знову пролунав заклик до Духа, щоби скерував усіх: Папа проспівав «Veni, Creator Spiritus»[73].
І втретє Мальфреддо Аґерра виголосив мольбу про проголошення святим.
— Surgat ergo Petros ipse…[74]
І врешті це сталося. Лев Двадцять перший проспівав ухвалу Церкви, прийняту в супроводі Святого Духа, проголошуючи як факт, що древній і досить маловідомий механік на прізвище Лейбовіц дійсно святий у Раю, про чиє потужне посередництво можна, а радше варто побожно прохати. Призначили святковий день для меси на його честь.
— Святий Лейбовіце, захисти нас, — видихнув разом з іншими брат Френсіс.
Після короткої молитви хор вибухнув гімном «Te Deum»[75]. Далі відправили службу на честь уславлення нового святого, і врешті все скінчилося.
Маленька групка пілігримів, котрих проводжали до зовнішньої резиденції двоє sedarii, пройшла безкінечними коридорами й вестибюлями, періодично зупиняючись перед пишним столом якогось нового чиновника, котрий, вивчивши посвідчення, гусячим пером виводив підпис на licet adire[76], аби sedarius передав його наступному секретареві, кількість слів у чиєму званні зростала в геометричній прогресії, так що із кожним подальшим столом його все важче було прочитати. Френсіса трусило. Серед прочан разом із ним було двоє єпископів, чоловік у золоті й хутрах горностая, вождь лісового племені, який прийняв християнство, хоча досі носив куртку зі шкури ягуара та головний убір з його пащею — тотемом племені. Зодягнений у шкіряний одяг простак ніс заклобученого сапсана на зап’ястку, очевидно, дар Понтифіку. З ним простувало ще декілька жінок, певно, дружин чи наложниць (наскільки міг виснувати з їхньої поведінки Френсіс) «нині християнського» вождя з племені ягуарів. А може, то були колишні наложниці, тепер відставлені за церковним каноном, та не за традицією їхнього народу.
Коли паломники піднялися по scala caelestis[77], їх зустрів cameralis gestor[78] у темних шатах і провів до тісного передпокою великої консисторської зали.
— Його Святість прийматиме всіх тут, — неголосно повідомив високопосадовий лакей sedarius’у, котрий ніс посвідчення. Той почервонів і зашепотів щось на вухо вождеві. Останній сердито глипнув оком і зняв зубату вишкірену шапку, посунувши голову тварини на плече. Всім швидко пояснили, кому де стояти, поки Його Верховна Єлейність, головний із обслуги, тоном надто улесливим, щоби звучати як догана, розставляв шахові фігури — відвідувачів — по кімнаті згідно із якимось таємничим протоколом, котрий, певно, лише sedarii[79] і розуміли.
Папу не довелося довго чекати. Маленький чоловічок у білій рясі, оточений своїм почтом, бадьоро ввійшов до кімнати для аудієнцій. У брата Френсіса раптово запаморочилася голова. Він пригадав, що дом Аркос погрожував шкуру з нього спустити, якщо той зомліє під час церемонії, і таки встояв.
Пілігрими опустилися на коліна в ряд. Старець у білому м’яко запросив їх підвестися. Френсіс нарешті наважився сфокусувати погляд. У базиліці Папа виглядав лише як яскрава біла пляма посеред моря кольорів. Тут, у приймальні, чернець поступово зміг ближче роздивитися, що Понтифік не був, як переповідали мандрівники, дев’яти футів на зріст. На подив монаха, старий чоловік, Батько князів та царів, що зводить мости між світами, Намісник Христа на землі, виявився набагато менш грізним, ніж дом Аркос, абат.
