Кантика для Лейбовіца полностью

Щоправда, деякі зі скульптур виявилися живими, як він пізніше встиг роздивитися. За кілька кроків уліво від нього стояв панцир. Укритий кольчугою кулак стискав сяючу бойову сокиру. Навіть плюмаж на шоломі не ворухнувся, коли Френсіс стояв навколішки. Десяток ідентичних панцирів розтягнулося уздовж стін. Тільки побачивши, як ґедзь заліз крізь забороло «статуї» зліва, він запідозрив, що оболонка войовника не порожня. Оком чернець нічого не помітив, та йому почулося кілька металевих поскрипувань, коли комаха ховалася всередині. Значить, це, напевно, папська охорона, славетно відома лицарськими битвами: маленьке особисте військо Намісника Господа Бога.

Поміж своїх підлеглих поважно проходжався начальник охорони. Уперше за весь час статуя поворушилася. Вона вітально підняла забороло. Старший турботливо спинився і, перш ніж рушити далі, хусткою зігнав сліпня з лоба вояка. Саме обличчя в шоломі не виражало жодних емоцій. Скульптура опустила забороло і знову завмерла.

Ошатний вид церкви на мить потьмарив прихід групи прочан. Їх швидко зорганізували і розсадили, та вони, очевидно, були чужими в цьому місці. Більшість із них навшпиньки пробралися до своїх місць, боячись здійняти зайвий звук чи порух, на відміну від sampetrii та духовенства Нового Риму, котрі поводилися розкуто і не зовсім тихо. То тут, то там хтось із пілігримів здавлено покашлював чи перечіпався.

Раптом базиліка сповнилася войовничим духом, коли посилилася варта. Новий загін сталевих скульптур зайшов до святині, кожна з яких, перш ніж зайняти своє місце, припала на коліно, схилила ратище піки й віддала честь вівтарю. Двоє стали обабіч папського престолу. Третя опустилася на коліна одесную від трону, та так і стояла, тримаючи на долонях меч Петра. І знову вся сцена знерухомилася, тільки раз по раз танцювали вогники на вівтарних свічках.

Аж ось тишу розірвав раптовий гугіт труб.

Звук дедалі сильнішав, доки ритмічне «та-ра-та-ра-ра-а» не відчулося шкірою обличчя й не заболіло у вухах. Духові гули не мелодійно, а радше із закликом. Перші ноти залунали на середніх тонах, поступово набираючи висоти, інтенсивності й швидкості, доки в монаха волосся не стало дибки і в церкві, здавалося, не лишилося більше нічого, окрім вибухового звуку туб.

Потім запала мертва тиша, а далі — грімкий голос тенора:

ПЕРШИЙ КАНТОР: Appropinquat agnis pastor et ouibus pascendis.

ДРУГИЙ КАНТОР: Genua nunc flectantur omnia.

ПЕРШИЙ КАНТОР: Jussit olim Jesus Petrum pascere gregem Domini.

ДРУГИЙ КАНТОР: Ecce Petrus Pontifex Maximus.

ПЕРШИЙ КАНТОР: Gaudeat igiturpopulus Christi, et gratias agat Domino.

ДРУГИЙ КАНТОР: Nam docebimur a Spiritu sancto.

ХОР: Alleluia, alleluia…[65]

Натовп підвівся, а тоді став навколішки повільною хвилею, що слідувала за рухом стільця зі слабким старим чоловіком у білому, який посилав благословення людям, поки золота, чорна, бузкова й пурпурова процесія поступово несла його до престолу. У маленького ченця з далекого пустельного монастиря перехопило дух. Усе, що відбувалося, сприйняти виявилось просто неможливо, такою всепоглинаючою була хвиля музики й руху, вона хоч-не-хоч затоплювала відчуття й позбавляла ясного розуму всіх, до кого наближалася.

Церемонія скінчилася швидко. Та якби вона тривала довше, її натиск не годен було би витримати. Якийсь монсеньйор (Френсіс його роздивився, це був Мальфреддо Аґерра, сам адвокат святого) підійшов до престолу й опустився на коліна. Після короткої паузи він монотонно проспівав заклик.

— Sancte pater, ab Sapientia summa petimus ut ille Beatus Leibowitz cujus miracula mirati sunt multi…[66]

Він просив Лева урочисто просвітити людей про праведність віри в те, що преподобний Лейбовіц направду святий, удостоєний dulia[67] в Церкві та шанування як безгрішний.

— Gratissima Nobis causa, fili[68], — речитативом відповів старець у білому, пояснюючи, що його серце прагнуло врочисто оголосити блаженного мученика святим, та існує Божа воля, sub ducatu sancti Spititus[69], на те, чи зможе він виконати прохання Аґерри. Тому закликав усіх помолитися про таку волю.