Вони стали у стійку. Чернець перехрестився. Злодій дістав ножа із-за пояса і кинув біля документів. Чоловіки пішли по колу.
За три секунди монах лежав, стогнучи, на спині під горою м’язів. Гострий камінь, здається, розтяв йому хребта.
— Га-га! — реготнув бандит і підвівся, щоби забрати кинджал та скрутити документи.
Благально склавши руки, брат Френсіс поповз за ним навколішки, надривно благаючи.
— Прошу, то візьміть хоч один,
— Тепер ти маєш його викупити, — пхикнув лиходій. — Я чесно їх виграв.
— У мене нічого немає, я
— То нічого, якщо вони тобі настільки потрібні, ти дістанеш золото. Два гекли золота — ось викуп. Принось будь-коли. А твої речі я складу в себе у хижі. Хочеш їх забрати — давай золото.
— Слухайте, вони цінні для інших людей, не для мене. Я віз їх для Папи. Можливо, вони заплатять вам за важливий документ. Та дайте мені інший, щоб я просто їм показав. Він же цінності не має.
Поганець розсміявся через плече.
— Ти, певно, за нього готовий мені ноги цілувати.
Мандрівник палко кинувся цілувати йому ноги.
Це було занадто навіть для злодюги. Він відкинув ченця черевиком, розділив папери й один із прокляттями жбурнув Френсісові в обличчя. Тоді заліз на його віслюка і поїхав угору схилом до засідки. Монах схопив безцінний документ і пішов за грабіжником, розсипаючись у щедрій вдячності і без кінця його благословляючи, поки той на ішакові прямував до лучників у чагарях.
— Згинь! — він помахав пишно розмальованим папером над головою. — І не забудь: за два гекли золота можеш викупити свою пам’ятку. І розкажи Папі, що я здобув її у чесному бою.
Френсіс спинився. Благословив бандита, що віддалявся, палким хрестом і подякував Господеві за існування таких безкорисливих грабіжників, котрі спромоглися на подібну безглузду помилку. Відтак він любовно склав оригінальну світлокопію і подався далі шляхом. А зарізяка гордо вихвалявся чудовою присвятою своїм спільникам-мутантам на пагорбі.
—
— Їхати, їхати, — виправив злодій. — Їсти потім.
Та коли ватага була далеко позаду, ченця поступово накрила туга. Глузливий голос усе ще лунав у нього у вухах.
«П’ятнадцять років! То ось чим ви там займаєтесь! П’ятнадцять! Бабська робота! Ха-ха-ха-ха!»
Негідник помилився. Проте п’ятнадцять років усе одно втрачені, а з ними й уся любов та кропітка праця, що пішли на створення цієї присвяти.
У монастирі Френсіс став непристосованим до життя у зовнішньому світі, до його грубих традицій та зневажливого ставлення. Його в саме серце вразило знущання розбійника. Він пригадав набагато менш злі кпини, які раніше слухав від брата Джеріса. Можливо, той і мав рацію.
Мандрівник низько опустив голову і поволі поплівся далі.
Принаймні лишилася оригінальна реліквія. Принаймні.
Та мить настала. Брат Френсіс у простій чернечій сутані ніколи не почувався більш мізерним, ніж у цей момент, коли став на коліна у величній базиліці перед початком церемонії. Статечні рухи, буйство кольорів, звуки, які супроводжували святкові приготування до події, вже надавали всьому навколо літургійного духу, і важко було усвідомити, що поки що нічого важливого не відбувалося. Єпископи, монсеньйори, кардинали, священики і різного роду посадовці в елегантних убраннях під старовину ходили величною церквою туди-сюди, і їхні переміщення ніби уособлювали вишуканий безупинний годинник, що ніколи не відставав і не починав раптово йти в зворотному напрямку. До базиліки увійшов прислужник. Він мав настільки пишні шати, що Френсіс спочатку прийняв його за прелата.
