Вони стали у стійку. Чернець перехрестився. Злодій дістав ножа із-за пояса і кинув біля документів. Чоловіки пішли по колу.

За три секунди монах лежав, стогнучи, на спині під горою м’язів. Гострий камінь, здається, розтяв йому хребта.

— Га-га! — реготнув бандит і підвівся, щоби забрати кинджал та скрутити документи.

Благально склавши руки, брат Френсіс поповз за ним навколішки, надривно благаючи.

— Прошу, то візьміть хоч один, не обидва! Заклинаю!

— Тепер ти маєш його викупити, — пхикнув лиходій. — Я чесно їх виграв.

— У мене нічого немає, я жебрак!

— То нічого, якщо вони тобі настільки потрібні, ти дістанеш золото. Два гекли золота — ось викуп. Принось будь-коли. А твої речі я складу в себе у хижі. Хочеш їх забрати — давай золото.

— Слухайте, вони цінні для інших людей, не для мене. Я віз їх для Папи. Можливо, вони заплатять вам за важливий документ. Та дайте мені інший, щоб я просто їм показав. Він же цінності не має.

Поганець розсміявся через плече.

— Ти, певно, за нього готовий мені ноги цілувати.

Мандрівник палко кинувся цілувати йому ноги.

Це було занадто навіть для злодюги. Він відкинув ченця черевиком, розділив папери й один із прокляттями жбурнув Френсісові в обличчя. Тоді заліз на його віслюка і поїхав угору схилом до засідки. Монах схопив безцінний документ і пішов за грабіжником, розсипаючись у щедрій вдячності і без кінця його благословляючи, поки той на ішакові прямував до лучників у чагарях.

— П’ятнадцять років! — пхикнув мерзотник і знову копнув подорожнього ногою.

— Згинь! — він помахав пишно розмальованим папером над головою. — І не забудь: за два гекли золота можеш викупити свою пам’ятку. І розкажи Папі, що я здобув її у чесному бою.

Френсіс спинився. Благословив бандита, що віддалявся, палким хрестом і подякував Господеві за існування таких безкорисливих грабіжників, котрі спромоглися на подібну безглузду помилку. Відтак він любовно склав оригінальну світлокопію і подався далі шляхом. А зарізяка гордо вихвалявся чудовою присвятою своїм спільникам-мутантам на пагорбі.

— Їсти, їсти, — мовив один із них, поплескуючи віслюка.

— Їхати, їхати, — виправив злодій. — Їсти потім.

Та коли ватага була далеко позаду, ченця поступово накрила туга. Глузливий голос усе ще лунав у нього у вухах.

«П’ятнадцять років! То ось чим ви там займаєтесь! П’ятнадцять! Бабська робота! Ха-ха-ха-ха!»

Негідник помилився. Проте п’ятнадцять років усе одно втрачені, а з ними й уся любов та кропітка праця, що пішли на створення цієї присвяти.

У монастирі Френсіс став непристосованим до життя у зовнішньому світі, до його грубих традицій та зневажливого ставлення. Його в саме серце вразило знущання розбійника. Він пригадав набагато менш злі кпини, які раніше слухав від брата Джеріса. Можливо, той і мав рацію.

Мандрівник низько опустив голову і поволі поплівся далі.

Принаймні лишилася оригінальна реліквія. Принаймні.

<p>Розділ 11</p>

Та мить настала. Брат Френсіс у простій чернечій сутані ніколи не почувався більш мізерним, ніж у цей момент, коли став на коліна у величній базиліці перед початком церемонії. Статечні рухи, буйство кольорів, звуки, які супроводжували святкові приготування до події, вже надавали всьому навколо літургійного духу, і важко було усвідомити, що поки що нічого важливого не відбувалося. Єпископи, монсеньйори, кардинали, священики і різного роду посадовці в елегантних убраннях під старовину ходили величною церквою туди-сюди, і їхні переміщення ніби уособлювали вишуканий безупинний годинник, що ніколи не відставав і не починав раптово йти в зворотному напрямку. До базиліки увійшов прислужник. Він мав настільки пишні шати, що Френсіс спочатку прийняв його за прелата. Sampetrius[62] ніс ослінчик для ніг. Ніс із такою природною статечністю, що якби монах уже не стояв навколішках, то миттю впав би при появі цього об’єкта. Sampetrius опустився на одне коліно перед головним престолом, а тоді перехрестив папський трон, помінявши ослінчик на новий, бо в старого, здається, розхиталася ніжка. Опісля він повернувся тим самим маршрутом, яким і прийшов. Брат Френсіс чудувався й вивчав елегантність, що супроводжувала навіть найбанальніші рухи. Ніхто не квапився. Ніхто не дріботів, не марудився. Не відбувалося жодного зайвого руху, усе сповна додавало гідності та всеосяжної краси цьому древньому місцю, навіть нерухомі статуї й картини. Здається, навіть шепіт глухо відбивався від високих апсид[63].

Terribilis est locus iste: hic domus Dei est, et porta caeli.[64]

Перейти на страницу:

Похожие книги