Кантика для Лейбовіца полностью

Підлітки міцнішали, шугали високо й далеко на чорних крилах, чекаючи, поки плодюча земля не пошле їм багато падла. Іноді вони обідали якоюсь жабою. А колись — посланцем із Нового Риму.

Крила несли їх над рівнинами Середнього Заходу. Вони раділи тим пишним дарам, які кочівники полишали за собою, рухаючись на південь.

Грифи відкладали яйця щосезону і з любов’ю вигодовували молодняк. Земля століттями щедро їх годувала. І ще століттями годуватиме…

Певний період частування були добрими в околицях Червоної ріки[84], та потім на кривавих бойовищах виросло місто-держава. Стерв’ятники не любили нові міста-держави, хоча схвально ставилися до їхніх падінь. Птахів відлякала Тексаркана, і гніздилися вони тепер далеко на західних рівнинах. Як і всі живі істоти, вони збагачували Землю своїм родом нескінченну кількість разів.

Нарешті прийшло літо Господнє 3174-е.

Ширилися чутки про війну.

Маркус Аполло впевнився у неминучості війни тієї самої миті, коли став випадковим свідком однієї розмови: третя дружина Ганнеґана хвалилася перед своєю покоївкою про те, що її улюблений придворний вельможа повернувся необбілованим після відвідин у якійсь справі шатер Шаленого Ведмедя[86]. Уже сам факт того, що йому вдалося повернутись із табору кочовиків живим, свідчив про наближення цієї війни. Вважалося, нібито емісар мав інформувати племена Рівнин про Пакт Священної Кари, який між собою уклали цивілізовані держави, розділивши відповідно до нього спірні території та дійшовши згоди сукупно вдарити у своїй лютій помсті по кочових народах і ватагах лиходіїв за всі їхні попередні наскоки. Але ні одна жива душа не могла би вільно принести цю звістку Шаленому Ведмедю. Відтак Аполло підсумував, що Ганнеґанів посланець їздив на Рівнини насправді не з ультиматумом, а з потаємним завданням. Однак воно було всім очевидне.

Аполло чемно пробирався проз невеликий натовп гостей, вишукуючи гострими очима брата Кларе та намагаючись перехопити його погляд. Висока постать у строгій чорній рясі зі скромним проблиском барви на поясі, який виказував ранг священнослужителя, різко виділялася на тлі калейдоскопічного буйства кольорів, що заполонили залу для бенкетів. Нарешті писар зважив на нього, і вони зустрілися біля стола для наїдків, від яких уже лишилися тільки огризки, масні чашки та кілька смажених — точніше, обгорілих — голубів. Аполло зачерпнув коряком рештки пуншу з осадом, розгледів дохлого таргана серед спецій і замислено передав першу чашу братові Кларе, коли той надійшов.

— Дякую, месере, — вклонився Кларе, не помітивши таргана. — Ви хотіли мене бачити?

— Одразу по закінченні прийому. В моїх покоях. Саркал повернувся живим.

— Овва.

— Ще ніколи «овва» не мало зловіснішого відтінку. Гадаю, тобі не потрібно пояснювати щонайцікавіші припущення, які можна з цього зробити?

— Звісно, месере. Це значить, пакт — облуда зі сторони Ганнеґана, і він має намір скористатися ним для…

— Ц-с-с. Усе згодом. — Аполло натякнув очима, що до них наближається товариство, і писар повернувся, щоб іще раз наповнити чашу пуншем, яка несподівано його зацікавила настільки, що він не помітив худорлявої постаті в муарових шатах, що крокувала до них від порогу. Аполло зіграв формальну посмішку й вітально вклонився чоловікові. Потиск рук був коротким та підкреслено прохолодним.

— Ну і ну, тоне Таддео[87], — проказав священик, — я подивований із вашої присутності. Мені здавалося, ви маєте звичку цуратися таких святкових раутів. Чим же цей привабив увагу видатного вченого? — Аполло вигнув брови у вдаванім спантеличенні.

— Вашою персоною, бо як же інакше, — новоприбулий навзаєм не поскупився на сарказм. — Ви єдина причина моєї присутності тут.

— Я? — удав здивування Аполло, але це твердження, найпевніше, мало під собою ґрунт. Прийом із нагоди шлюбу однокровної сестри навряд чи міг примусити тона Таддео вбратися у парадний стрій та полишити всамітнені аудиторії колегіуму.

— Насправді, я вас шукаю цілий день. Мені сказали, що вас можна буде побачити тут. В іншому разі… — він роззирнувся навколо залою для бенкетів та роздратовано пхикнув.

Це фиркання змогло перебити заворожений погляд брата Кларе, який не міг відірвати очей від чаші з пуншем, і він поклонився тонові.

— Налити вам пуншу, тоне Таддео? — запропонував йому наповнену по вінця чару.

Учений стримано кивнув, узяв її й осушив.

— Я хотів би ще вас порозпитувати про папери Лейбовіца, які ми вже обговорювали, — звернувся він до Маркуса Аполло. — Мені надійшов лист від такого собі Корнгура із абатства. Він запевняє, що вони мають тексти з періоду останніх років існування європейсько-американської цивілізації.

Кілька місяців тому Аполло й сам запевняв ученого в аналогічному. Якщо він і дратувався з цієї причини, то вираз обличчя лишався спокійним.

— Так, — погодився клірик. — Наскільки мені відомо, документи справжні.