— Нам усім треба переконатися. Тепер, коли заварилася каша, я вже шкодую, що взагалі дізнався про їх існування.
— Чому?
— Підійдіть-но сюди на секунду. Замість відповідати, я вам дещо покажу.
Аполло вислизнув з-за стола і поглянув на брудні, посічені коліями вулиці за муром, який оточував палац, казарми та корпуси колегіуму, що відгороджували начальницьке пристанище від бурхливого міста плебеїв. Учений показував на темну постать селянина, який у присмерку тягнув додому віслюка. На його онучі з мішковини налипнуло стільки болота, що, здавалося, чоловік ледве волочив ноги. Однак він помалу чвалав уперед, роблячи важкі кроки та щоразу відпочиваючи за кожним із них. Здається, він просто смертельно втомився і не хотів зчищати грязюку з ніг.
— Він не їде верхи на віслюкові, — пояснив
— Ви його знаєте?
— Він проходить і під моїми вікнами. Кожен ранок і кожен вечір. Ви його не помічали?
— Таких тисячі.
— Погляньте. Ви спроможетесь переконати себе в тому, що він — прямий нащадок людей, які, ймовірно, винайшли літальні апарати, подорожували на Місяць, приборкали сили Природи, конструювали машини, які, здається, не тільки говорили, а й мислили? Ви здатні повірити, що колись існували такі люди?
Аполло змовчав.
— Погляньте на нього! — наполягав учений. — Але ж ні, уже надто темно. Вам не видно, що пранці вже глитають його карк, у нього провалилося перенісся. У нього парез[92]. Але, звісно ж, починати слід було з того, що він недоумкуватий. Неписьменний, забобонний, душогуб. Заразив дітей. А за кілька монет і вбив би їх. Рано чи пізно він їх продасть, коли вони стануть трошки старшими і з них уже буде хоч який пожиток у хазяйстві. Погляньте на нього і скажіть, чи ви бачите в ньому нащадка колись могутньої цивілізації? Що ви
— Подобу Христову, — процідив крізь зуби монсеньйор, подивувавшись зі свого раптового гніву. — А що вам хотілось, аби я роздивився?
Учений нетерпляче пхикнув:
— Невідповідність. Людей на вулицях, котрих бачимо з усіх наших вікон, та людей, у стародавньому існуванні яких нас намагаються переконати історики. Для мене це неприйнятно. Як примудрилася повністю знищити себе настільки потужна й обізнана цивілізація?
— Можливо, — припустив Аполло, — саме через свою матеріальну велич та матеріальну обізнаність, не більше… — Він підійшов до лойової свічки і запалив її, бо сутінки швидко переростали в ніч. Священик тесав кременем об кресало, доки не зблиснула іскра, і він її обережно роздмухав у трутниці.
— Можливо, — погодився
— То ви повністю заперечуєте історію, вважаючи її міфом? — З іскри народився пломінчик огню.
— Не «заперечую». Але ми повинні все ставити під сумнів. Хто творив усі ці ваші історії?
— Звичайно ж, чернечі ордени. У найтемніші століття більше не було кому вести записи. — Він переніс вогник до ґнота.
— Ну, от і маєте! А в часи антипап скільки орденів-розкольників фабрикували свої версії подій, а потім видавали свої примірники за творіння предків? Вам нічого насправді не відомо.
— Їх перекували на орала та мотики.
—
— Коли ви настільки недовірливі, то навіщо морочити собі голову лейбовіцівськими документами?
— Бо недовіра не дорівнює запереченню. Недовіра — могутнє знаряддя, яке необхідно застосовувати й до історії.
Нунцій силувано посміхнувся:
— То що ж вам потрібно від мене, вельми вчений
Дослідник завзято подався вперед:
— Напишіть тамтешньому абатові. Переконайте його, що з документами поводитимуться із максимальною обережністю. Що
— І чиї ж запевнення ви хочете йому передати — ваші чи мої?
— Ганнеґанові, ваші
— Я можу пообіцяти тільки ваші та Ганнеґанові. Власних військ у мене немає.
Учений аж розчервонівся.
— Скажіть мені, — поквапливо додав нунцій, — чому ви не хочете самі відправитися до абатства, а натомість волієте бачити їх тут? Тільки через грабіжників?
— Найвагоміша з-поміж усіх причин, яку ви можете переказати наставникові, це та, що в разі,
— Хочете сказати, ваші однодумці можуть запідозрити монахів у маніпуляціях вашою думкою?