Кантика для Лейбовіца полностью

— Єлеазара? Ти хотів сказати «Бенджаміна»? А що, до тебе доходили якісь новини про нього?

— Узагалі-то, ні, панотче абате. — Ґолт ніяково розсміявся. — Просто мені здалося, що ви дивилися кудись у напрямку столової гори, тож я і подумав, що ви замислилися про Старого Юдея. — Пріор поглянув на подібну до ковадла вершину, обрис якої виділявся на сірій прогалині неба понад західним обрієм. — Там куриться димок, тож, мабуть, він усе ще живий.

— Не можна так просто вгадувати, — різко проказав дом Пауло. — Я туди відправлюся і заїду до нього в гості.

— Говорите, немов зібралися їхати сьогодні ж проти ночі, — хіхікнув Ґолт.

— За день чи два.

— Тоді стережіться. Подейкують, він жбурляє каміння у відвідувачів.

— Ми вже п’ять років не бачилися, — зізнався абат. — І тепер мені за це соромно. Йому там самотньо. Треба їхати.

— Якщо йому настільки самотньо, то чому він і далі веде всамітнене життя?

— Щоб уникнути самотності… в нашому юному світі.

Молодий священик розсміявся:

— Може, в цьому є сенс із його погляду, домне, але я його не бачу.

— Доживеш до моїх літ, або його — побачиш.

— Я і не сподіваюся стільки протягнути. Він же стверджує, що йому кілька тисяч років.

Абат усміхнувся, щось пригадуючи:

— А ти знаєш, мені йому і заперечити нічим. Ми познайомилися років п’ятдесят із гаком тому, коли я ще був новіцієм, і, їй-богу, виглядав він не молодшим, ніж зараз. Йому, напевно, вже добряче за сотню перевалило. Сам він стверджує, що йому три тисячі двісті дев’ять років. Інколи називає більшу цифру. Здається, він і сам у це вірить.

— Дивовижний випадок божевілля.

— Я би не говорив з такою впевненістю про його божевілля. Просто його здоровий глузд складається з плутаних думок. Про що ти хотів зі мною поговорити?

— Три дрібнички. По-перше, як нам позбутися Поета і виселити його з королівських апартаментів до прибуття тона Таддео? Він приїжджає за кілька днів, а Поет там уже пустив коріння.

— Я дам раду Поетові-панкові! Що ще?

— Вечірня. Ви будете в церкві?

— Тільки під час комплети[102]. Прав ти. Що ще?

— Суперечності в підвалі. Стосовно досліду брата Корнгура.

— У кого і через що?

— Ну, якщо двома словами, то суть проблеми полягає в тому, що брат Армбрустер перебуває в стані vespero mundi expectando[103], а для брата Корнгура настала утреня нового тисячоліття. Корнгур вдається до якихось перестановок, розміщуючи своє устаткування. Армбрустер верещить: «Згуба!» Брат Корнгур верещить: «Поступ!» І вони знову заходять у суперечку один з одним. Потім, розлючені, звертаються до мене, щоб їх помирити. Я сварю їх за те, що втратили терпець. Десять хвилин вони покірно слухають, підлещуючись один до одного. А потім за шість годин підлога вже здригається від утробного рику Армбрустера: «Згуба!» — який розноситься всією книгозбірнею. Я можу впоратися зі сварками, але, здається, існує ще Типова Проблема.

— Типове порушення правил, я би сказав. Що ти хочеш, аби я з цим зробив? Відлучити їх від трапези?

— Поки що ні, а от попередити не завадило би.

— Гаразд. Я цим займуся. Це все?

— Усе, домне. — Але, вже відійшовши, загальмував. — О, до речі, а що ви думаєте про хитромудру конструкцію брата Корнгура? Спрацює, по-вашому?

— Сподіваюся, ні, — фиркнув абат.

Брата Ґолта ці слова, здається, здивували.

— Але ж навіщо тоді було їм дозволяти…

— Бо спершу мене проймала цікавість. Але потім ця діяльність спричинила стільки переживань, що я вже шкодую через свій дозвіл для нього.

— То, може, його зупинити?

— Ні. Я сподіваюся, що він і без моєї допомоги зведе все до абсурду. Якщо в нього нічого не вийде — якраз до приїзду тона Таддео — це стане для брата Корнгура добрим уроком — уроком смирення та нагадування, що він прийшов у релігію не для того, аби в монастирському підвалі створити генератор електричних сутностей.

— Але ж, панотче абате, ви не можете не визнавати, що в разі успіху його досягнення можна буде назвати дивовижним.

— Я не мушу це визнавати, — різко відказав дом Пауло.

Попрощавшись із Ґолтом, настоятель провів коротку дискусію сам із собою та вирішив спочатку зайнятися проблемою Поета-панка! а вже потім розбиратися із протистоянням згуби та поступу. Найпростішим розв’язанням проблеми Поета здавалося його виселення із королівських апартаментів, а в ідеалі — взагалі з абатства та його околиць — щоб очі не бачили і серце не боліло. Але про яке «найпростіше розв’язання» могло йтися, коли стосувалося воно питання того, як позбутися Поета-панка!

Абат спустився з муру і, перетнувши двір, попрямував до будинку постояльців. Він просувався навпомацки, адже споруди навколо вже перетворилися на монолітні тіні в зоряному світлі, і тільки в кількох вікнах горіли вогники свічок. Королівські апартаменти зоставалися темними, але Поет цурався усталеного розпорядку дня, тому якраз міг бути в себе.

Усередині абат намацав потрібні двері і постукав у них. Йому ніхто не відповів, хіба що звідкись пролунало слабке бекання, що насправді могло просочитися крізь двері апартаментів. Старий постукав іще раз і відчинив їх.