Кантика для Лейбовіца полностью

У кімнаті темрява сірішала від тьмяного червонавого мріння жаровні з деревним вугіллям; тхнуло несвіжими харчами.

— Поете?

І знову пролунало слабке бекання, тепер уже ближче. Абат наблизився до жаровні, розгріб у ній присок та засвітив від нього скіпку. Роззирнувся навколо, і його аж пересмикнуло від захаращеності в приміщенні. Нікого не було. Чоловік переніс пломінець до олійного каганця і рушив оглядати всі апартаменти. Їх доведеться ретельно відчищати, шкребти та обкурювати (може, ще й обряд екзорцизму влаштувати), перш ніж поселяти сюди тона Таддео. Хотілось би, звісно, щоб підлоги тут шурував сам Поет-панок! Та він розумів, що шанси на це примарні.

У другій кімнаті дом Пауло раптом відчув нібито за ним стежить чийсь погляд. Абат пригальмував і поволі озирнувся.

Із наповненої водою вази на полиці його розглядало очне яблуко. Старий безцеремонно йому кивнув і продовжив пошуки.

У третій кімнаті він зустрів козу. Фактично — познайомився з нею.

Тварина стояла на високій тумбочці і жувала гичку з ріпи. Порода її натякала на дрібних гірських козлів, та від них вона різнилася лисою головою, що виблискувала синьою мастю в світлі каганця. Безперечно — покруч від народження.

— Поете? — запитав він тихо, дивлячись упрост на козу і тримаючись за натільний хрестик.

— Тут, — озвався сонний голос із четвертої кімнати.

Дом Пауло видихнув із полегшенням. Коза і далі жувала гичку. Оце вже точно йому промайнула бридка думка.

Поет розпластався горілиць на ліжку із пляшкою вина, до якої міг легко дотягнутися. Він роздратовано закліпав єдиним здоровим оком при світлі каганця.

— Я вже спав, — поскаржився він, поправляючи темну пов’язку на іншому оці та хапаючи пляшку.

— Ну, то прокидайся. Ми тебе виселяємо звідси просто зараз. Вночі. Свої речі залиш у коридорі, нехай в апартаментах провітриться. Якщо сильно треба, то поспати можеш у комірчині хлопчика-конюшенка. А вранці повернешся сюди і вимиєш усе за собою начисто.

На якусь мить Поет здався схожим на вкриту синцями лілію, аж раптом ткнув руку під ковдру, шукаючи щось попід нею. Потім дістав з-під неї кулак і замислено глянув на нього.

— Слухайте, хто тут квартирував востаннє? — спитав він.

— Монсеньйор Лонґі. А що?

— Та просто цікаво, від кого мені дісталися блощиці. — Поет розкрив жменю, ухопив щось пальцями з неї, роздушив між нігтів та стрельнув рештками в сторону. — Нехай тон Таддео з ними тепер розбирається. Мені вони непотрібні. З першого дня, як я сюди заселився, вони жерли мене живцем. Я збирався вибиратися звідси, але тепер, коли ви самі запропонували мені мою стару комірчину, буду радий…

— Я мав на увазі не…

— …скористатися вашою гостинністю іще трохи. Допоки не допишу книгу.

— Яку ще книгу? Хай там як — просто забери звідси свої речі.

— Зараз?

— Зараз.

— Добре. Навряд чи я пережив би із цими комахами ще одну ніч. — Поет скотився з ліжка, але пригальмував, щоби знову хильнути вина.

— Віддай мені пляшку, — наказав абат.

— Не соромтеся. Частуйтеся. Хороший був збір.

— Мушу тобі подякувати, адже ти її поцупив із нашого підвалу. Це вино для таїнств. Тобі це не спадало на думку?

— Його ще не освятили.

— Просто дивовижно чути це з твоїх уст. — Дом Пауло узяв пляшку.

— Я її не крав. Я…

— Забудь про вино. Де ти вкрав козу?

— Та не крав я її, — виправдовувався Поет.

— А що, тварина матеріалізувалася в чистому повітрі?

— Це дарунок, Превелебний.

— Від кого?

— Від любого друга, домнісиме.

— Чийого любого друга?

— Мого, мосьпане.

— Ну, от і маємо парадокс. Де ти міг…

— Від Бенджаміна, мосьпане.

Обличчям дома Пауло майнула іскорка подиву:

— Ти її вкрав у старого Бенджаміна?

Поет аж скривився від ужитого ним слова:

— Прошу. Тільки не «вкрав».

— А як тоді?

— Бенджамін наполіг, щоб я прийняв тварину в дарунок за сонет, складений на його честь.

— Правду кажи!

Поет-панок покірно кивнув:

— Виграв «у ножички».

— Зрозуміло.

— Це правда! Старий негідник мало не обчистив мене до нитки, а потім відмовився грати зі мною в борг. Довелося закласти своє скляне око проти його кози. Але мені пощастило відігратися.

— Забери її геть із абатства.

— Хіба ж вона не дивовижна? Її молоко має неземний аромат, і в ньому є есенції. Насправді, саме завдяки йому Старий Юдей протягнув так довго.

— І скільки ж це по-твоєму?

— Усі п’ять тисяч чотириста вісім років.

— Мені здавалося, йому всього лише три тисячі двісті… — Від зневаги дом Пауло навіть не договорив. — Що ти робив в Останньому Пристановищі?

— Грав «у ножички» зі Старим Юдеєм.

— Я хотів спитати… — гартованим голосом почав було абат. — Забудь. Просто вибирайся звідси, і все. А завтра відведеш козу назад до Бенджаміна.

— Але я виграв її по-чесному!

— Ми це не обговорюватимемо. Тоді просто віддай її конюхам. Я сам нагляну, щоб її повернули.

— Чому?

— А що нам робити з козою? Тобі тим паче вона ні до чого.

— Хо-хо, — грайливо прогуркотів Поет.

— Леле, і що б це мало означати?

— Тон Таддео наближається. Тут без кози ніяк не обійтися. Можете бути певні. — Чоловік самовдоволено захіхікав собі під носа.

Абат роздратовано відвернувся від нього.