Цим листом я ставлю тебе до відома, що тон Таддео Пфардентротт, доктор натурфілософії, Щонаймудріший серед Премудрих, Учений над Ученими, Світлоголовий син певного Князя, народжений поза шлюбом, і Божий Дар „Покоління пробуджених“[98], нарешті зважився нанести вам візит, остаточно вичерпавши всі рештки надії доставити ваш Меморіал у ці прекрасні володіння. Він має прибути близько Успіння, якщо по дорозі до вас зможе уникнути ватаг „розбійників“. Щоб уникнути прикрих несподіванок, його супроводжуватиме збройна кіннота, котру люб’язно надав Ганнеґан II, чия опасиста персона і зараз нависає наді мною. Монарх бурчить і мружиться на ці рядки, що їх я пишу із наказу Його Зверхності. На задум Його Зверхності, вони мають прославляти його двоюрідного брата, тона, в надії, що у вас його вшанують гідним чином. Та позаяк секретаря Його Зверхності звалила подагра, я не відмовлятиму собі в щирості.
Тож першим ділом дозволь мені застерегти тебе стосовно цієї людини — Тона Таддео. Ставтеся до нього зі звичним для вас милосердям, але віри йому не йміть. Він блискучий дослідник, але мирянин і політичний бранець Держави, а Держава тут — це Ганнеґан. Крім того, тон сповідує погляди, які можна назвати антиклерикальними, хоча спрямовані вони, головним чином, на монастирі. Після своєї невигідної появи на світ він мимоволі потрапив до бенедиктинців і… краще розпитай про це у придворних…»
Чернець відірвав погляд від листа. Абат усе ще спостерігав за грифами над Останнім Пристановищем.
— Брате, а тобі випадало щось чути про його дитинство? — поцікавився дом Пауло.
Монах кивнув.
— Продовжуй читати.
Чернець правив далі, але настоятель уже його не слухав. Він майже напам’ять знав цей лист, але попри те його ятрило відчуття, нібито між рядків Маркус Аполло намагався йому щось сказати, чого він, дом Пауло, досі не розумів. Маркус намагається його застерегти? Але від чого? Тональність листа легковажна, але його, здавалося, невипадково переповнювали зловісні суперечності, які при бажанні та вправному складанні можна було підсумувати в одну похмуру беззаперечність. У чому ж могла полягати небезпека від відвідин абатства ученим мирянином?
За словами гінця, котрий привіз листа, тон Таддео змалечку виховувався в бенедиктинському монастирі, куди його відправили незабаром після народження, аби дружина його вітця могла уникнути ганьби. Тоновим батьком був дядько Ганнеґана, а матір’ю — покоївка. Герцогиня, законна дружина герцога, заплющувала очі на його походеньки, аж поки проста челядниця не народила йому сина, якого він так завжди хотів. Тільки тоді вона заявила про несправедливість. У неї від герцога народжувалися тільки доньки, і тепер, коли її обійшла якась мужичка, герцогиню пойняв гнів. Дитину відіслали геть, служницю відшмагали й звільнили, а сама вона знову напосіла на чоловіка. Аби повернути собі втрачену честь, вона збиралася й собі народити йому дитину чоловічої статі, але спромоглася тільки ще на три доньки. Герцог терпів п’ятнадцять років; і коли його дружина померла при чергових пологах (знову народивши дівчинку), він, не згаявши жодної миті, вирушив до бенедиктинців та оголосив про своє батьківство офіційно, зробивши сина своїм спадкоємцем.
Але юний Таддео з роду Ганнеґанів-Пфардентроттів уже озлобився. Усе його дитинство, від немовляти аж до підлітка, збігло в полі зору міста й палацу, де його брат у перших ладнався посісти престол. От якби його сім’я цілковито знехтувала ним, то, можливо, він би подорослішав, не надто гніваючись зі свого статусу вигнанця. Адже і його батько, і служниця, із лона котрої він явився на цей світ, навідували малого доволі часто. Це постійно підживлювало думки про те, що він із людської плоті, а не каміння, і тому насправді вартий більшої любові, ніж мав до цього часу. Ба більше, в цей самий монастир на річне навчання приїжджав і принц Ганнеґан, верховодячи двоюрідним братом-байстрюком і перевершуючи його в усьому, крім гостроти розуму. Юний Таддео тихо ненавидів принца і вирішив випередити його хоча б у навчанні. Але перегонів не вийшло. Вже наступного року принц покинув чернечу школу таким же неписьменним, яким і був. А далі про його освіту ніхто вже й не замислювався. Тим часом на вигнанні кузен продовжував заочну борню і домігся чималих успіхів. От тільки перемога вийшла марна, бо Ганнеґанові до неї було байдуже. Тон Таддео став зневажати весь тексарканський двір, хоча в запалі юнацької непослідовності охоче повернувся в столицю, де нарешті вступив у законний статус сина свого батька. Здавалося, він пробачив геть усім, якщо не рахувати герцогині-небіжчиці, котра спричинила його вигнання, та монахів, які потурбувалися про вигнанця.
Може, кляштори для нього — це символ порочного ув’язнення, гадав абат. Тоді в нього мають бути гіркі спогади, напівспогади і кілька надуманих згадок.
— «…зерна суперечності в квітнику Нової Письменності, — читав далі чернець. — Тож пильнуй і чекай на знаки.
