— Отче-абате, чесно, я щоразу тримаю себе в руках. Ми, звісно, сварилися з ним, але… — чернець стенув плечима. — Він противиться будь-яким перестановкам. Він постійно щось бурмоче про чаклунство і тому подібне. До його здорового глузду практично неможливо достукатися. Сам майже осліпнув від читання при тьмяному світлі і, попри те, твердить, нібито ми займаємося якоюсь чортівнею. Навіть не знаю, що сказати.
— Що ж, тепер усе по-твоєму, — кинув Корнгурові бібліотекар, коли той підступив ближче з абатом. — Коли вже посадовите сюди механічного книгаря, га, брате?
— Брате, а нам усе ж відомі згадки про такі речі, — прогарчав винахідник. — В описах «Machina analytica» можна побачити…
— Годі-годі, — перебив його абат і звернувся до бібліотекаря: —
Армбрустер різко тицьнув великим пальцем руки на нішу:
— Нехай читає он там за кафедрою, як і всі інші.
— А може, дозволимо йому влаштувати свій кабінет ось прямо тут, на підлозі, отче-абате? — поквапився і собі запропонувати Корнгур. — Крім письмового столу, йому знадобиться рахівниця, грифельна та креслярська дошки. А навколо цієї робітні можна буде поставити тимчасові ширми.
— Мені здавалося, йому потрібні наші записи про Лейбовіца та найдавніші писання, — підозрілим тоном уточнив бібліотекар.
— Потрібні.
— Якщо ви облаштуєте його посеред приміщення, в такому разі йому доведеться чимало ходити сюди-туди, — вів далі бібліотекар. — А рідкісні книги в нас на ланцюгах, які далеко не дістають.
— Хіба це проблема? — здивовано проказав винахідник. — Зніміть ланцюги. Вони все одно мають безглуздий вигляд і без того. Всі схизматичні культи повимирали або ж перетворилися на містечкові. Про Військовий орден Сан-Панкрац ніхто не чув уже цілу сотню років.
Армбрустер аж побуряковів від злості.
— Е, ні. Не вийде, — гаркнув він. — Ланцюги ніхто не чіпатиме.
— Але навіщо вони?
— Ми тепер не книгопаліїв боїмося. Справа у селянах. Ланцюги залишаться на своїх місцях.
Корнгур розвернувся до абата та розвів руками.
— Бачте, владико?
— Він має рацію, — погодився
— Гаразд, — зітхнув Корнгур. — Тоді йому доведеться працювати в ніші.
— То де ми повішаємо твою чудесну лампу?
Ченці оглянули нішу, один із чотирнадцяти ідентичних кабінетиків (організованих за тематичним принципом), що виходили на центральну залу. Кожна з цих комірчинок ховалася під свою арку із залізним гаком, вбитим у замковий камінь, на якому висіло важке розп’яття.
— Ну, якщо він працюватиме в такій комірчині, — промовив Корнгур, — то можна зняти хреста і тимчасово повішати її тут. Іншого виходу…
— Язичник! — прошипів книгар. — Поганин! Блюзнір! — Армбрустер здійняв до неба тремтячі руки. — Боже, не дай мені роздерти його ось цими руками! Коли він спиниться? Забери його геть, геть! — Він повернувся до них спиною, так і не опустивши все ще тремтливих кінцівок.
— Брате Армбрустере, розверніться, будь ласка.
Книгар скорився.
— А тепер опустіть руки і відповідайте спокійним тоном, коли до вас…
— Але ж, отче-абате, ви самі чули, що він…
— Брате Армбрустере, я вас прошу взяти стелажну драбину і зняти розп’яття.
Кров відхлинула від обличчя бібліотекаря. Він безмовно прикипів поглядом до настоятеля.
— Ми не в церкві, — пояснив абат. — І розташування предметів культу довільне. Поки що ви знімете одне розп’яття. Здається, це єдине годяще тут місце під лампу. Потім знову поміняємо. Тепер я розумію, що всі ці заходи розладнали життя в книгозбірні, як і, можливо, твоє травлення, але ми сподіваємося, що працюємо заради прогресу. Інакше…
— Ви змусили Господа Бога поступитися місцем прогресу!
— Брате Армбрустере!
— Чому б вам не повішати цей чаклунський огонь Йому просто на шию?
Абат ніби скам’янів.
— Брате, я не
Бібліотекар знітився.
— Я сходжу по драбину, отче-абате, — прошепотів він і почовгав геть невпевненою ходою.
Йому крутило в животі. І він знав, що цей симптом дасться взнаки пізніше. З підвалу абат пішов іще до того, поки хтось міг би помітити його нездужання. Адже не годилося давати громаді бачити, наскільки дрібні прикрощі здатні брати гору над ним у ці дні.