Установку завершили збирати наступного дня, але на період випробування дом Пауло залишився у себе в кабінеті. Двічі він мусив виносити попередження братові Армбрустеру віч-на-віч, а потім ще й оголосити публічну догану на раді капітулу[108]. Але водночас він більше співчував саме бібліотекарю, а не Корнгуру. Абат сидів, навалившись усім тілом на письмовий стіл, та чекав новини з підвалу, практично не переймаючись про успіх або невдачу експерименту. Одну руку він заткнув спереду в рясу та поплескував живіт, ніби намагався втихомирити істеричну дитину.
І знову ці внутрішні спазми. Здавалося, вони його піймали в момент, коли наближалися якісь прикрощі, та минали, щойно ці турботи ставали зримими і настоятель мав з ними боротися. От тільки цього дня судоми нікуди діватися не хотіли.
Абат знав, що це попередження. Від янгола, чи від демона, чи від власної підсвідомості, воно наказувало стерегтися самого себе і ще чогось із навколишнього світу, що поки ніяк не проявлялося.
«І як чинити тепер?» — подумав чоловік, дозволивши собі тихенько зригнути, і подумки попросив пробачення у статуї святого Лейбовіца, що ніби реліквія стояла в ніші кабінету.
Носом Лейбовіца повзла муха. Святий дивився трохи зизом на комаху, немовби намагаючись її таким чином зігнати. Абат пристрастився до цієї різьбленої статуї із двадцять шостого століття; на її обличчі закарбувався допитливий посміх, що робив статую незвичною як для священного образу. Один кутик рота був опущений, брови насуплені в легкому сумніві, попри те, що навколо очей залягли веселі зморшки. Через мотузку вішальника, накинуту на його плече, вираз обличчя святого спантеличував. Можливо, це була всього лише нерівномірна текстура, яка зазвичай і скеровує руку різьбяра, коли той намагається передати тонші риси зображення, ніж дозволяють волокна деревини. Дом Пауло не знав, ростили це дерево спеціально під скульптурного кумира чи ні; у ті часи терплячі майстри починали свою роботу ще зі саджанця дуба чи кедра і, — збувши роки, обрізаючи пагінці, облуплюючи кору, вертячи живим гіллям та підв’язуючи його в потрібному напрямку, — змушували дерево виростати в приголомшливу постать дріади[109] зі складеними або зіпнутими вгору руками, а вже після — рубали його й обробляли різцем. У підсумку статуя неабияк противилася розтріскуванню та не щербилася, оскільки більшість її ліній повторювали текстуру деревини.
Дом Пауло частенько дивувався, що дерев’яний Лейбовіц успішно здолав кількасотлітній опір своїм попередникам. Дивувався з того неповторного посміху. Одного дня, застерігав він статую, зруйнуються і ці скривлені губи… Звісно, святі не можуть не сміятися на Небесах; Псалміст стверджував, ніби сам Бог хіхікає, проте абат Малмедді мусив би противитись таким словам… упокій, Господи, його душу… Пихатий віслюк. Чудасія, і як тобі пощастило проскочити повз нього? Дехто вважає тебе самовдоволеним. Цей твій вишкір… І хто ж так усміхався на моїй пам’яті? Мені-то до вподоби, але в цім кріслі засідатиме інший понурий пес. Cave canem[110]. Він тебе замінить на гіпсового Лейбовіца. Стражденного. Який не витріщається скоса на мух. А тебе відтак згризуть терміти у коморі. Щоби вижити в ході просіювання мистецтва, котрим займається Церква, в тебе має бути пересічна зовнішність, яка би задовольнила навіть правовірного простака. Водночас у тобі повинна існувати глибина, що вдовольняла би пильного мудреця. Відсіювання триває довго, але час від часу це решето перевертається, коли, наприклад, якийсь прелат оглядає єпископські апартаменти і бурмоче:
— Щось із цього мотлоху треба викинути.
У ситі зазвичай солодкава мішанина. Коли стара мішанина перемелеться і провіється, в нього додають нову. А от те, що не перемелюється, і є золото. Воно лишається із року в рік. Церква пережила вже п’ять століть кепського смаку священиків; ті поодинокі отці, котрі мали гарний смак, час від часу вичищали її від непотрібного мотлоху і перетворювали на величний витвір, гідний благоговійного вклякання любителів чого-небудь «красивенького».
Абат обмахувався віялом із грифового пір’я, але гнаний ним вітерець анітрохи не холодив. Вікно пашіло спекотним духом випаленої пустелі, тільки додаючи дискомфорту в животі, котрий наслав на нього якийсь біс чи невблаганний янгол. Спека навівала думки про зачаєну небезпеку, що ховалася разом з осатанілими від сонця гримучими зміями, грозами, які барилися десь за гірськими хребтами, скаженими собаками та людською вдачею, лихою від немилосердного осоння. Священика зсудомило ще більше.
— Прошу? — пробурмотів уголос він до святого, маючи на гадці не виражене словами благання про холоднішу погоду, гостріший розум та сильнішу інтуїцію, яка помогла би йому розібратися з непевним відчуттям загрози. Хтозна, ану ж оце все через сир, подумалося настоятелю. Цьогоріч він вийшов якимсь тягучим і зеленим. Можна було би послабити собі режим і перейти на легкотравну дієту.
