Кантика для Лейбовіца полностью

Кілька тижнів тому Шалений Ведмідь самотужки очолив ватагу нападників і рушив із ними на схід, а потім повернувся із сотнею коней, чотирма дюжинами довгих рушниць, кількома барильцями чорного пороху, добрим запасом шроту та одним полоненим. Та навіть воїни, котрі супроводжували його, не знали, що сховок зі зброєю для нього спеціально підготували Ганнеґанові люди, а бранцем був старшина тексарканської кінноти, який у майбутньому стане дорадником Шаленого Ведмедя з питань імовірної тактики Ларедо в бою. Будь-яка думка травоїдів ганебна, але поради старшини можна випробувати на травоїдах із півдня. А не на Гонґанові Осі.

Шалений Ведмідь недарма тішився зі свого вміння торгуватися. Він тільки й пообіцяв, що не йтиме війною на Тексаркану та не крастиме худобу на східних кордонах, однак лише доти, поки Ганнеґан постачатиме йому зброю та припаси. Угода про завоювання Ларедо була мовчазною клятвою при багатті і вписувалася в природні схильності Шаленого Ведмедя, тому в укладенні письмового пакту потреби не було. Союз проти одного з ворогів з іншим дозволяв розправитися з ними по черзі і з часом відбити колишні пасовиська, що їх минулого століття обсіли землероби.

Із приходом ночі ватажок кланів в’їхав у табір. На Рівнини спала прохолода. Його гості зі сходу із трьома старійшинами сиділи на раді біля вогнища та горнулися в ковдри, а допитлива дітлашня ловила ґав у суміжних тінях та визирала з-під пологу наметів, не зводячи очей із чужинців. Разом їх налічувалося дванадцятеро, але вони самі поділилися на дві чіткі групи, що хоч і подорожували разом, але насправді мало дбали одна про одну. Очільником однієї з груп був якийсь навіжений. І хоча сам Шалений Ведмідь нічого не мав проти божевілля (насправді, за словами шаманів, це найвищий прояв надприродного наслання), він не знав, що й хлібороби ставляться до навіженості своїх провідників, як до чесноти. От тільки цей один половину дня прокопався в землі біля сухого річища, а іншу його половину щось базграв у своїй захалявній книжечці. Однозначно — відьмак, і довіряти йому, мабуть, не можна.

Перш ніж приєднатися до товариства біля багаття, Шалений Ведмідь облачився в свої церемоніальні вовчі шкури та дозволив шаману намалювати йому тотемний знак на лобі.

— Бійтеся! — церемоніально загорлав старий воїн, коли ватажок кланів ступив у коло світла. — Бійтеся! Бо Могутній уже крокує поміж своїх дітей. Ниць, о, клани, адже звуть його Шаленим Ведмедем — звуть заслужено, бо ще замолоду він, беззбройний, подолав обійняту шалом ведмедицю, воістину голіруч задушив її, і було це в Північних землях…

Гонґан Ос пропустив повз вуха цю похвальбу і прийняв із рук старої жінки, котра гляділа вогонь наради, чашу зі свіжою кров’ю. Все ще теплу, її спустили з оббілованого оленя. Чоловік осушив посудину і тільки потім кивнув східнякам, котрі, очевидно збентежившись, спостерігали за спустошенням його заздоровного кубка.

— А-а-а-ах! — видихнув ватажок кланів.

— А-а-а-ах! — хором відповіли троє старійшин і один травоїд, котрий наважився їм підспівати. Діди з огидою витріщилися на нього.

Божевільний вирішив відволікти увагу від промаху свого товариша.

— Скажіть, — звернувся шаленець до вождя, коли той усівся, — як сталося, що ваш народ геть не п’є води? Боги забороняють?

— Хіба кому відомо, що п’ють боги? — прогуркотів Шалений Ведмідь. — Адже говориться, що вода для худоби й хліборобів, молоко для дітей, а кров — для чоловіків. То хіба має бути якось інакше?

Божевільного ці слова не образили. Якийсь час він вивчав ватажка своїми сірими очима, а потім кивнув одному зі своїх супутників:

— Ну, «вода для худоби» все прояснює, — заявив він. — Тут постійні посухи. Народ пастухів мав би зберігати всі її запаси для тварин. Просто мені було цікаво, чи ґрунтується заборона на якомусь релігійному табу.

Його товариш скривився і відказав мовою тексарканців:

— Вода! О, боги, ну, чому нам не можна пити воду, тоне Таддео? Не можна ж їм вподібнюватися до знемоги! — Він сплюнув пересохло на долівку. — Кров! Фе! В’язне в горлі. Хіба не можна випити бодай ковточок..

— Тільки тоді, як від’їдемо.

— Але ж тоне…

— Ні! — відрізав учений, а потім, завваживши, що до них розлючено приглядається народ кланів, знову звернувся до Шаленого Ведмедя їхньою мовою: — Мій товариш говорив про те, що ви мужні та здорові люди, — промовив він. — Можливо, причиною тому ваш раціон.

— Ха! — гаркнув ватажок, а потім майже веселим голосом гукнув стару: — Дай-но цьому інородцю ще кубок червоної.

Супутник тона Таддео здригнувся, але сперечатися не став.

— О, Вождю, в мене є клопотання, яке я можу звернути лише до величного, — правив далі вчений. — Узавтра ми рушаємо далі в нашу мандрівку на захід. І це була би честь для нас, якби хтось із ваших воїнів міг нас супроводити.

— Навіщо?

Тон Таддео на мить замислився.

— Ну, як провідники… — Але потім усміхнувся: — Ні, я нічого не приховуватиму. Дехто з ваших одноплемінників не схвалює нашого перебування тут. Тим часом ваша гостинність…