Коли вони піднімалися
— То десять миль верхи пустелею вже зветься відпочинком?
— У мене — так. Крім того, я хотів побачитися з тобою, Бенджаміне.
— Що на це скажуть селяни? — насмішкувато спитав Старий Юдей. — Подумають, що в нас перемир’я, а тому підмочать репутацію нам обом.
— Наша з тобою репутація ніколи не вартувала дорого на їхньому базарі, правда?
— Правда, — припустив Бенджамін, але загадково додав: — Поки що.
— Досі чекаєш, Старий Юдею?
— Звісно! — гаркнув відлюдник.
Для абата підйом вийшов утомливим. Вони двічі спинялися відпочити. Поки дісталися пласкої вершини, в священика закрутилася голова, і він спирався на жилавого й довгоногого Бенджаміна. Груди палали тупим огнем, що застерігав од подальших фізичних вправ, однак лютих корчів, як напередодні, Паоло не відчував.
При наближенні незнайомця стадо синьоголових кіз-мутантів розбіглося і зникло в мескітових чагарях. Столова гора виявилася напрочуд зеленішою, ніж навколишня пустеля, хоча зримих джерел води око не помічало.
— Сюди, Пауло. До моєї садиби.
Кам’яна халупа Старого Юдея мала одну кімнатчину й не могла похвалитися жодним вікном. Змурована вона була так собі, і її стіни більше скидалися на огорожу, між розхитаними каменями якої лишалися прогалини, а в них вільно гуляв вітер. Дахом служила хирлява конструкція із переважно кривих жердин, покритих оберемками хмизу, соломи та козячими шкурами. На великій плескатій брилі, що пишалася перед входом на куцому стовпчику, івритом був виведений напис:
פה מתקנז אוהלם
Розмір цієї «таблички» та її очевидна рекламна спрямованість змусили абата Пауло вишкіритися та запитати:
— Ну, про що тут ідеться, Бенджаміне? Добре з нею торгується?
— Ха! А про що в ній мало йтися? Тут написано: виробляю намети[124].
Священик недовірливо фиркнув.
— Як тобі заманеться. Можеш не йняти мені віри. Та коли ти вже ставиш під сумнів написане тут, то що вже казати про напис із
— Того, який виходить на стіну?
— Очевидно ж, того, який виходить на стіну.
Стовп так близько стояв до порога, що між пласким каменем та стіною халабуди можна було встромити якихось два пальці. Пауло низенько нагнувся і примружився, роздивляючись вузьку шпарину. Він довго вглядався, але таки переконався, що на пласкій поверхні каменя дрібнішими літерами хтось написав[125]:
— Ти коли-небудь розвертаєш камінь?
—
— Що значить напис на звороті?
— Хм-м-м
— Мені трохи заважає стіна.
— Тож стіна постійно заважає, еге ж?
Священик зітхнув.
— Гаразд, Бенджаміне. Я в курсі про те, що заповідано тобі писати «на вході й на дверях» оселі. Але тільки ти міг додуматися причепити його догори дриґом.
—
— У мене в сумці є трохи вина, — запропонував абат, із полегшенням падаючи на гору шкур. — Але про
— О!
— Значить, ти чув про
— Хто чує, той бачить, — загадково відповів відлюдник.
— І що ти про нього думаєш?
— Я ніколи його не бачив. Але тобі доведеться поперейматися через нього. Нехай у цих переймах і народиться щось нове, та болітиме від того не менше.
— Народиться щось нове? Ти справді вважаєш, що ми на порозі нового Ренесансу, як дехто говорить?
—
— Годі таємничо шкіритися, Старий Юдею. Просто скажи свою думку В тебе не може її не бути. Вона в тебе є завжди. Чому так важко домогтися твоєї довіри? Невже ми не друзі?
— Із деяких міркувань, так. Із деяких міркувань. Але між нами є і відмінності. Між тобою та мною.
— І який стосунок мають ці відмінності до
Бенджамін красномовно знизав плечима.
— Відмінності, світський науковець, — озвався він луною, випльовуючи слова, немов яблучні зернятка. — В різні часи різні люди