Кантика для Лейбовіца полностью

— Мудрість, Бенджаміне, — це почуватися відповідальним. А глупота — це вважати, що тягар відповідальності ти можеш нести самотужки.

— Точно не божевілля?

— Хіба що трішечки. Але це божевілля хороброго.

— Тоді відкрию тобі маленький секрет. Я все життя знав, що ладен нести його з того самого моменту, коли Він знову мене покличе. Але чи ми говоримо про одне й те саме?

Священик знизав плечима.

— Ти його називаєш тягарем Обраного. Я би радше охрестив це тягарем Первісного гріха. Хай там як, а накинена на себе відповідальність в обох випадках та сама, хоча й тлумачимо ми її по-різному, затято сваримося через слова, намагаючись з’ясувати, який зміст вкладаємо в них, хоча словами таке виразити неможливо, натомість розумієш серцем у мертвій тиші.

Бенджамін хіхікнув:

— Ну, я радий почути, що ти нарешті це визнав і підтвердив: незважаючи на постійне говоріння, ти так ніколи нічого насправді й не сказав.

— Ти, негіднику, годі гиготіти!

— Але ж ти завжди так багатослівно висловлювався, хитромудро захищаючи свою Трійцю (попри те, що Він ніколи не потребував твого захисту), перш ніж дізнався, що я вважаю Його Єдиним. Еге ж?

Священик побуряковів, але змовчав.

— Ну от, я й допік тебе до чергової сварки. Ха! Але облишмо. Я й сам багатословлю час від часу, хоча й не завжди певен, що ми з Ним маємо на увазі одне й те саме. Не думаю, що тебе можна обвинувачувати в цьому. З Трійцею, напевно, важче розібратися, ніж із Єдиним.

— Старий блюзнірський кактус! Мені й справді була потрібна твоя думка про тона Таддео і що з цього може вийти.

— Навіщо тобі думка вбогого діда-анахорета?

— Тому що, Бенджаміне Єлеазаре бар Джошуа[127], коли ці всі роки чекання на Прийдешнього не навчили тебе мудрості, то вони, безперечно, додали тобі проникливості.

Старий Юдей заплющив очі, підвів обличчя до стелі та хитро всміхнувся.

— Можеш мене ображати, — насмішкувато промовив він, — свари, допікай, переслідуй, але знаєш, що я тобі скажу?

— Ти скажеш: «Хм-м-м-кгм-м-м»!

— Ні! Я скажу, що Він уже тут. І я бачив Його краєм ока.

— Що? Про кого ти? Тона Таддео?

— Ні! Ба більше, мені начхати, і я нічого не пророкуватиму, допоки ти, Пауло, не зізнаєшся нарешті, що тебе ятрить.

— Усе почалося з лампи брата Корнгура.

— Лампи? О, так, Поет згадував про неї. І він пророкував, що вона не працюватиме.

— Як і ведеться, Поет помилився. Так мені сказали. Сам я не був на випробуваннях.

— То вона запрацювала? Чудово! І що ж потім розпочалося?

— Думки. Я замислився, наскільки близько ми підійшли до якоїсь межі? Невже допливли до якогось берега? Ці електричні сутності в підвалі… Ти усвідомлюєш, наскільки все змінилося за останні два століття?

Уже незабаром священик розлого описував усі свої страхи, а відлюдник, цей наметяр, терпляче його слухав, аж поки сонце стало на вечірній пруг і заструменіло крізь шпарини західної стінки, намалювавши своїми променями світляні стовпи в курному повітрі.

— Бенджаміне, відтоді як загинула остання цивілізація, ми займалися суто Меморіалом. І зберігали його. А що ж тепер? А тепер я розумію, на які труднощі наражається швець, намагаючись продати взуття у селі, повному шевців.

Відлюдник усміхнувся.

— Нічого страшного, якщо виробляти взуття особливе та вищої якості.

— Боюся, світські учені вже першими зробили заявку на опанування цієї методи.

— Тоді покиньте це ремесло, поки вас не спіткав крах.

— Є така ймовірність, — припустив абат. — Але про неї неприємно думати. Тисячу двісті років ми лишалися одненьким островом в океані справжньої пітьми. Переховування Меморіалу було невдячною роботою, але священною — так ми вважали. Нашим єдиним світським заняттям. Та ми завжди були буклегерами[128] й запам’ятовувачами, важко уявити, що нашій роботі невдовзі прийде край. Невдовзі вона стане непотрібною. Я просто не йму собі віри.

— А не хочете спробувати обскакати інших «шевців», і далі будуючи дивні причандали в своєму підвалі?

— Мушу зізнатися, все йде до того…

— На що замахнетеся далі, аби випередити мирян? На летючу машину? Спробуєте оживити Machina analytica? Чи, може, переступите їх і займетеся метафізикою?

— Ти мене соромиш, Старий Юдею. Ти ж знаєш, що ми насамперед монахи, які служать Христу, і це все не для нас.

— Я тебе не соромив. Я не бачу причин, чому монахи, котрі служать Христу, не можуть побудувати летючу машину, хоча для них природніше конструювати машини для молитви.

— Поганець ти такий! Я тільки нашкодив своєму Ордену, що поділився з тобою сокровенним!

Бенджамін вишкірився:

— Мені вас не шкода. Книжки, що ви їх накопичили, вкрилися мохом од свого віку, але їх написали діти світу, і забиратимуть їх у вас діти світу. Тому перш за все ви не повинні втручатися в їхні справи.

— То, значить, зараз ти готовий був видати пророцтво!