— Мудрість, Бенджаміне, — це почуватися відповідальним. А глупота — це вважати, що тягар відповідальності ти можеш нести самотужки.
— Точно не божевілля?
— Хіба що трішечки. Але це божевілля хороброго.
— Тоді відкрию тобі маленький секрет. Я все життя знав, що ладен нести його з того самого моменту, коли Він знову мене покличе. Але чи ми говоримо про одне й те саме?
Священик знизав плечима.
— Ти його називаєш тягарем Обраного. Я би радше охрестив це тягарем Первісного гріха. Хай там як, а накинена на себе відповідальність в обох випадках та сама, хоча й тлумачимо ми її по-різному, затято сваримося
Бенджамін хіхікнув:
— Ну, я радий почути, що ти нарешті це визнав і підтвердив: незважаючи на постійне говоріння, ти так ніколи нічого насправді й не сказав.
— Ти, негіднику, годі гиготіти!
— Але ж ти завжди так багатослівно висловлювався, хитромудро захищаючи свою Трійцю (попри те, що Він ніколи не потребував твого захисту), перш ніж дізнався, що я вважаю Його Єдиним. Еге ж?
Священик побуряковів, але змовчав.
—
— Старий блюзнірський кактус! Мені й справді була потрібна твоя думка про
— Навіщо тобі думка вбогого діда-анахорета?
— Тому що, Бенджаміне Єлеазаре бар Джошуа[127], коли ці всі роки чекання на Прийдешнього не навчили тебе мудрості, то вони, безперечно, додали тобі проникливості.
Старий Юдей заплющив очі, підвів обличчя до стелі та хитро всміхнувся.
— Можеш мене ображати, — насмішкувато промовив він, — свари, допікай, переслідуй, але знаєш, що я тобі скажу?
— Ти скажеш: «Хм-м-м
— Ні! Я скажу, що Він уже тут. І я бачив Його краєм ока.
— Що? Про кого ти?
— Ні! Ба більше, мені начхати, і я нічого не пророкуватиму, допоки ти, Пауло, не зізнаєшся нарешті, що тебе ятрить.
— Усе почалося з лампи брата Корнгура.
— Лампи? О, так, Поет згадував про неї. І
— Як і ведеться, Поет помилився. Так мені сказали. Сам я не був на випробуваннях.
— То вона запрацювала? Чудово! І що ж потім розпочалося?
— Думки. Я замислився, наскільки близько ми підійшли до якоїсь межі? Невже допливли до якогось берега? Ці електричні сутності в підвалі… Ти усвідомлюєш, наскільки все змінилося за останні два століття?
Уже незабаром священик розлого описував усі свої страхи, а відлюдник, цей наметяр, терпляче його слухав, аж поки сонце стало на вечірній пруг і заструменіло крізь шпарини західної стінки, намалювавши своїми променями світляні стовпи в курному повітрі.
— Бенджаміне, відтоді як загинула остання цивілізація, ми займалися суто Меморіалом. І зберігали його. А що ж тепер? А тепер я розумію, на які труднощі наражається швець, намагаючись продати взуття у селі, повному шевців.
Відлюдник усміхнувся.
— Нічого страшного, якщо виробляти взуття особливе та вищої якості.
— Боюся, світські учені вже першими зробили заявку на опанування цієї методи.
— Тоді покиньте це ремесло, поки вас не спіткав крах.
— Є така ймовірність, — припустив абат. — Але про неї неприємно думати. Тисячу двісті років ми лишалися одненьким островом в океані справжньої пітьми. Переховування Меморіалу було невдячною роботою, але священною — так ми вважали. Нашим єдиним
— А не хочете спробувати обскакати інших «шевців», і далі будуючи дивні причандали в своєму підвалі?
— Мушу зізнатися, все йде до того…
— На що замахнетеся далі, аби випередити мирян? На летючу машину? Спробуєте оживити Machina analytica? Чи, може, переступите
— Ти мене соромиш, Старий Юдею. Ти ж знаєш, що ми насамперед монахи, які служать Христу, і це все не для нас.
— Я тебе не соромив. Я не бачу причин, чому монахи, котрі служать Христу, не можуть побудувати летючу машину, хоча для них природніше конструювати машини для молитви.
— Поганець ти такий! Я тільки нашкодив своєму Ордену, що поділився з тобою сокровенним!
Бенджамін вишкірився:
— Мені вас не шкода. Книжки, що ви їх накопичили, вкрилися мохом од свого віку, але
— То, значить,