Кантика для Лейбовіца полностью

— Анітрохи. «Незабаром сяде сонце». Хіба можна назвати це пророцтвом? Ні. Це просто підтвердження віри в послідовність подій. Діти світу також послідовні. Вони всотають усе, що ви їм зможете запропонувати, заберуть ваше ремесло та проголосять вас немічним потороччям. Урешті-решт вами просто почнуть нехтувати. Самі винні. Книги, котру я вам дав, мало вистачити для вас. Тепер доведеться просто розбиратися з наслідками вашого втручання.

Говорив він легковажно, і його віщування дуже сильно збігалося зі страхами дома Пауло. Священик посумнішав.

— Не зважай, — проказав відлюдник. — Я нічого тобі не пророкуватиму, поки сам не побачу цей ваш причандал або не погляну на цього тона Таддео, який, до речі, тепер мені здається цікавим. От зажди, я докладніше роздивлюся тельбушки нової ери, а потім зможу тобі щось нарадити.

— Лампи тобі не побачити, бо в абатство ти ніколи не приходиш.

— Та я просто гидую вашою вовтузнею.

— А тона Таддео тобі не побачити через те, що їхати він буде із протилежного боку. Якщо чекатимеш спочатку на тельбушки новонародженої ери, аби їх дослідити, то спізнишся, бо який сенс пророчити народження чогось, що вже з’явилося на світ?

— Нісенітниця. Совгати щупом у лоні, звідки народжується майбутнє, — шкодити дитині. Я зажду… а потім уже пророкуватиму його появу і — що це не те, на що чекаю.

— Яка обачність! Так на що ж ти чекаєш?

— На того, хто якось прокричав до мене[129].

— Прокричав?

— «Виходь!»

— Що за химородь!

— Хм-м-м-кгм-м-м! Правду кажучи, я не дуже сподіваюся на Його прихід, але мені сказано чекати, і… — він здвигнув плечима. — Я чекаю.

За якусь мить старий примружив іскристі очі і, прикипівши двома шпаринками до священика, несподівано подався до нього і завзято проговорив:

— Пауло, а проведеш цього тона Таддео повз столову гору?

Абат сахнувся в удаванім переляку:

— Повз того, хто чіпляється до прочан?! Хто збиткується з новіціїв?! Я приведу тобі Поета-панка! І нехай він паде на твою голову та спочине тут на віки вічнії. Провести тона повз твоє лігво! Яке нахабство!

Бенджамін знову знизав плечима:

— Ну то й добре. Забудь про моє прохання. Сподіватимемося, що цього разу твій тон стане на наш бік, а не на бік інших.

— Інших, Бенджаміне?

— Бік Манассії, Кира, Навуходоносора[130], Фараона, Кесаря, Ганнеґана Другого… мені продовжувати? Самуїл застерігав нас проти них, а потім сам же й подарував одного[131]. Коли поруч із ними в якійсь халупі живуть кілька мудреців-дорадників, то зазвичай вони стають від того ще більш небезпечними. Страшнішими, ніж будь-коли. От і вся порада, що можу тобі дати.

— Що ж, Бенджаміне, я достатньо тебе наслухався, чого мені вистачить іще на п’ять років, тож…

— Можеш мене ображати, свари, допікай…

— Годі. Діду, я йду. Вже пізно.

— То й що? Як там твій духовний живіт? Готовий до поїздки?

— Мій живіт?.. — Дом Пауло замовк, прислухаючись, і збагнув, що почувається набагато краще, ніж кілька останніх тижнів.

— Марудить, звісно, — поскаржився він. — Як йому ще почуватися після твоїх лекцій?

— Істину говорять: Ель-Шадай милостивий[132], але Він також справедливий.

— Боже помагай, діду! Коли брат Корнгур повторно винайде літальну машину, я відправлю сюди кілька новіціїв, нехай жбурнуть у тебе трохи каміння.

Вони приязно обійнялися. Старий Юдей провів товариша до краю гори Поки настоятель спускався стежиною та повертався до абатства верхи на віслюку, Бенджамін стояв, загорнувшись у таліт[133], м’яка тканина якого дивним чином контрастувала з пов’язкою на крижах із грубої рогожі. Дом Пауло все ще міг роздивитися на тлі призахідного сонця його жилаву постать, що виділялася проти сутінкового неба, поки старий бив поклони та жував свою молитву над пустелею.

— Memento, Domine, omnium famulorum tuorum[134], — прошепотів у відповідь абат і додав: — І нехай він нарешті виграє скляне око Поета «в ножички». Амінь.

— Кажу вам — буде війна, я в цьому не сумніваюся, — говорив посланець із Нового Риму. — Всі лареданські війська зараз на Рівнинах. Свій табір розбив Шалений Ведмідь. Зараз там, у стилі кочовиків, повсюди тривають битви між кіннотниками. Але з півдня Ларедо вже загрожує Чіуауа, а Ганнеґан ладнається відправити армію Тексаркани до Ріо-Ґранде, де «помагатиме боронити» кордон. Звісно ж, за цілковитої згоди лареданців.

— Король Ґоральді геть вижив із розуму! — промовив дом Пауло. — Хіба його не попереджали про підступність Ганнеґана?

— Дипломатична служба Ватикану поважає державні секрети, якщо випадково про них дізнається, — посміхнувся посланець. — Аби вберегтися від звинувачень у шпигунстві, ми обачні…

— То його попереджали чи ні? — наполегливо повторив запитання абат.

— Аякже! Ґоральді заявив, що папський легат йому бреше. Обвинуватив Церкву у розпалюванні чвар поміж союзників Пакту Священної Кари, у спробі посилити минущу владу Папи. Цей слабоумний навіть повідомив Ганнеґанові про застереження легата.

Дом Пауло скривився та присвиснув.

— І як вчинив Ганнеґан?