Кантика для Лейбовіца полностью

— А знаєте, ви праві, що не приймаєте мої вибачення за нього, — нарешті промовив тонові настоятель.

Учений ледве зашарівся.

— Перш ніж я тебе виставлю за двері, хробаче, — сказав Ґолт, — спробуймо дізнатися, чи відомі тобі хоч якісь межі добропорядності.

Поет похитав головою і, жуючи, замислився.

— Далекі, вельми далекі, — визнав він.

Одного дня, коли Ґолт укотре дозволить йому вилізти собі на шию, вона не витримає, подумав дом Пауло.

Але молодший священик був явно роздратований і намагався довести інцидент ad absurdum[155], шукаючи привід вигнати ідіота.

— Вибачся врешті-решт перед гостем, Поете, — наказав він. — І заразом поясни свою поведінку.

— Облиште, отче, облиште, — поквапився Пауло.

Поет люб’язно всміхнувся до абата.

— Усе гаразд, владико, — промовив він. — Мені анітрохи не складно перепросити. Ви перепросили за мене, я перепрошу за вас, хіба не вписується такий крок у поняття про доброчинність і добру волю. Ніколи не перепрошуйте за самого себе — адже це так принизливо. У моїй же системі всі за всіх перепрошують, і нікому не потрібно перепрошувати за самого себе.

Відповіді Поета потішили, здається, тільки старшину. Очевидно, що вже факт очікування на гумор міг справити ілюзію гумору, і комедіант міг викликати сміх самими жестами та мімікою, хай там що він говорив. Тон Таддео сухо хмикнув, зробивши вираз обличчя, ніби дивиться на добре видресирувану тварину.

— Отже, — правив далі Поет, — якби ви мені дозволили взяти на себе роль скромного помічника, владико, то вам би більше не довелося каратися через власні слова. Як свого апологетичного адвоката, наприклад, ви могли би делегувати мене до ваших важливих гостей, перед котрими я би покаявся за наявність блощиць. А перед блощицями я би покаявся в раптовій зміні меню.

Настоятель аж розчервонівся і ледве притлумив бажання проїхатися підбором сандалі по пальцях босих ніг Поета. Відтак тільки копнув його в щиколотку, проте віршомаз не здавався.

— Звісно, я би все звертав на вас, — приплямкував він білим м’ясом. — Це справді хороша система, яку я готувався запропонувати і вам, мій Учений Пане-Владарю, оскільки певен, що вам вона припаде до вподоби. В мене була нагода зрозуміти, що системи логіки та методології потрібно продумувати й доводити до досконалості ще до того, як настане прогрес у науці. І моя система договірної та перевідної апологетики мала би особливу цінність для вас, тоне Таддео.

— Справді?

— Так. Шкода. Хтось у мене поцупив мою синьоголову козу.

— Синьоголову козу?

— Ваша Ясносте, у неї голова така ж лиса, як і в Ганнеґана, а синя — немов кінчик носа брата Армбрустера. Я радий був би подарувати вам тварину, але якийсь поганець підгріб її ще до вашого приїзду.

Абат зціпив зуби і вже заніс п’яту над пальцем ноги Поета. Тон Таддео ледь насупився, але, схоже, був готовий розплутувати клубок його туманних думок.

— Нам потрібна синьоголова коза? — спитав він у секретаря.

— Нагальної потреби, здається, немає, пане, — відповів той.

— Як це немає?! Вона ж очевидна! — обурився Поет. — Подейкують, ви складаєте рівняння, які одного дня змінять світ. Подейкують, займається світло нового дня. Значить, якщо бути світлу, то потрібен хтось, кого можна було би звинуватити в мороці минулого.

— Ах, ось тут до чого коза! — Тон Таддео зиркнув на абата: — Кволий жарт. Це найкраще, на що він здатен?

— Що взяти з безробітька. Але давайте поговоримо про щось розум…

— Ні-ні-ні-ні! — заперечив Поет. — Ви неправильно мене зрозуміли, Ваша Ясносте. Козу потрібно помістити в святилище для вшанування. Не для огуди! Увінчайте її короною, що дісталася вам від святого Лейбовіца, і подякуйте її за новий день. А потім погудьте Лейбовіца і виженіть його в пустелю! Так вам не доведеться носити другий вінець. Терновий. Це зветься Відповідальністю.

Ворожість Поета вирвалася назовні, тепер він навіть не вдавав із себе гумориста. Тон подарував йому крижаний погляд. Настоятель знову заніс п’яту над пальцем ноги Поета і знову неохоче зглянувся над ним.

— А коли, — ніяк не вгавав блазень, — військо вашого покровителя підійде до абатства, щоби його захопити, козу можна випустити у двір і навчити мекати: «Тут нікого немає, тільки я. І більше нікого» — щоразу, як надходитиме незнайомець.

Один зі старшин підхопився зі свого дзиґлика, його рука інстинктивно потягнулася до шаблі. Він смиконув за ефес, і шість цалів сталі вигулькнуло з піхов, застерігаючи Поета. Тон ухопив солдата за руку і спробував примусити його вернути клинок на місце, але з таким самим успіхом можна було би посмикати за руку мармурову статую.

— A-а, то ви не тільки пером махаєте, а ще й мечем! — під’юджував його Поет, котрого, вочевидь, не страшила смерть. — У складених вами начерках абатства читається справжній мистецький хист…

Старшина гаркнув якесь блюзнірство і цілком оголив зброю. Але його схопили товариші, перш ніж він встигнув кинутися вперед. Приголомшений гомін здійнявся над усією конгрегацією[156], поки злякані ченці зіскакували на ноги. Поет і далі холоднокровно посміхався.