Кантика для Лейбовіца полностью

— …мистецький хист, — продовжував він. — Я передрікаю, що одного дня ваші креслюнки тунелів під мурами прикрашатимуть музей образотворчого…

З-під стола почувся глухий чвак! Поет, не догризши кавалок м’яса, перервався на слові, дістав кістку-вилочку з рота та сполотнів. Він щось ремиґнув, ковтнув і ніби поменшав. Невидющим поглядом втупився у стелю.

— Віддавите! — пробурмотів він кутиком губ.

— Ти скінчив патякати? — поцікавився абат, тиснучи й далі.

— Здається, в мене кістка в горлі застрягла, — припустив Поет.

— Хочеш, щоби тобі пробачили?

— Боюся, вибору в мене немає.

— Шкода. Нам тебе бракуватиме. — Пауло для закріплення ще раз добряче проїхався по пальцю. — Можеш бути вільний.

Поет шумно видихнув, промокнув вуста і підвівся. Осушив келих вина та, перевернувши, залишив посеред таці. Щось у його манерах змушувало решту спостерігати за ним. Він відтягнув великим пальцем повіку, схилився над своєю складеною в жменю рукою та потиснув. Очне яблуко вискочило просто в долоню, через що тексарканці аж крекнули, бо, вочевидь, не знали про штучне око Поета.

— Пильнуй за ними! — наказав він своєму скляному оку і примостив його на ніжку перевернутого винного келиха, звідки те лихо дивилося на тона Таддео. — Доброго всім вам вечора, вельможні панове, — попрощався із товариством за столом та покрокував геть.

Сердитий старшина вилаявся і спробував вирватися з міцних рук поплічників.

— Відведіть його до покою і посидьте на ньому, поки не охолоне, — наказав їм тон. — І краще простежте, щоби він не мав жодної нагоди дістатися до того схибленого.

— Мені надзвичайно прикро, — звернувся Таддео до абата, коли побуряковілого гвардійця потягнули геть. — Вони мені не слуги, і я не можу їм наказувати. Але я обіцяю, що він на колінах благатиме прощення. А якщо відмовиться і не схоче негайно ж поїхати звідси геть, то муситиме стати на герць особисто зі мною ще до завтрашнього полудня.

— Ніякого кровопролиття! — став благати настоятель. — Це все пусте. Давайте просто забудемо про пригоду. — В старого тремтіли руки, він аж посірів.

— Він вибачиться і поїде геть, — наполягав тон Таддео, — або я запропоную йому поплатитися за це головою. Не переживайте, він не наважиться зі мною фехтувати, бо в разі своєї перемоги привселюдно піде на палю, куди його посадить Ганнеґан, поки його дружину… забудьте. Він стане на коліна і проситиме прощення. В будь-якому разі, мені страшенно соромно, що таке могло статися.

— Я мав би викинути Поета, щойно він тут об’явився. Він усе це спровокував, а я не спромігся його зупинити. Це було очевидне підбурювання.

— Підбурювання? Вигадливими брехнями мандрівного блазня? Правда, Джозард повівся, немовбито обвинувачення Поета були правдиві.

— То вам не відомо, що вони й справді готують розлогу реляцію про військовий потенціал нашого абатства як укріплення?

Учений аж роззявив рот. Він не йняв віри цим словам і переводив погляд з одного священика на іншого.

— Невже це правда? — запитав після тривалої паузи.

Абат кивнув.

— І ви дозволили нам тут залишатися.

— У нас немає секретів. Вашим товаришам вільно робити такі дослідження, якщо вони цього бажають. Я не гадатиму, навіщо їм потрібні такі відомості. Адже версія Поета — суцільна вигадка.

— Безперечно, — слабко промовив тон, не дивлячись співрозмовникові в очі.

— Адже у вашого володаря немає агресивних амбіцій у цім краю, на що натякав Поет.

— Звісно ж, ні.

— Та якби такі й були, я певен, що йому вистачить мудрості чи принаймні мудрих радників, які пояснять, що головна цінність нашого абатства — зібрання стародавньої мудрості, яка тут зберігається і має більше ваги, ніж значення цього місця як цитаделі.

Тон уловив благальну нотку, підтекст супліки про допомогу в голосі монаха, і він, здавалося, замислився над словами, трохи подлубуючи їжу і нічого не говорячи якийсь час.

— Ми повернемося до цієї теми ще раз перед моїм від’їздом до колегіуму, — впівголоса пообіцяв він.

Бенкетну залу неначе вкрив задушливий морок, але він помалу став танути, коли після трапези у дворі залунали групові співи, й остаточно зник, коли надійшов час лекції вченого у Великій залі. Схоже, ніяковість ситуації було врешті-решт подолано, і в товаристві запанувала атмосфера хоча би позірної щирості.

Дом Пауло провів тона до кафедри. За ними йшли Ґолт і секретар дослідника. Всі разом вони вибралися на поміст. Після офіційного відрекомендовування тона абатом вибухнули сердечні оплески, а тиша, яка запанувала згодом, викликала німе очікування, як у суді перед оголошенням вироку. Ніхто не вважав ученого обдарованим промовцем, проте чернечий загал цілком задовольнився його вердиктом.