Таким чином, передумови для того, щоб ці викривлені економічні реалії віддзеркалювались у настроях людей і зміні їх поведінки, були очевидними вже на початку 2013 року. Свого часу я говорив про те, що відбувається своєрідна локалізація поведінки людей, які протягом останнього часу були розчаровані у можливості зміни системи в цілому. Десять років тому дискусія про те, чи потрібно йти в НАТО, доводила чи не до бійки. За останні роки гострота таких макро-питань, з яких визначались виборці, була знята. Але люди більшою мірою переймалися саме проблемами своєї повсякденності: робота, заробітна плата, захищеність своїх прав та прав своїх близьких. І розчарування в можливості зміни системи в цілому віддзеркалилось в іншому. Люди почали вести себе більш агресивно за місцем проживання. Така локалізація поведінки відбувається водночас із різким підняттям рівня самоорганізації, здатністю до швидкого прийняття рішень та формування тимчасових колективів за інтересами. Ознакою такої зміни типу поведінки була ситуація, коли навесні 2013 року в усіх засобах масової інформації пройшов сюжет про ДТП з автобусом, спричинену атомобілем ДАЇ. За хвилину в людей, які йшли у своїх справах, змінився характер поведінки. Швидко з’явився натовп, який організовано готовий був учинити розправу над працівниками ДАЇ саме тому, що люди бачили за ними провину в тому, що постраждали пасажири автобуса.
Кілька років тому ніхто не міг би й подумати, що поведінка звичайних обивателів буде такою: швидкою, самоорганізованю і акцентованою. І таких випадків трапляється вже десятки на тиждень. Це пов’язано з тим, що люди до осені 2013 року були мало готові до якихось серйозних потрясінь у країні, але вони вже були готові до захисту свого інтересу, своєї домівки, свого робочого місця, своєї дитини і т. д. Інстинкт громадянського самозахисту є однозначним. Це також склало передумову готовності до іншої поведінки громадян у разі зміни порядку денного. Таким чином, якщо говорити про причини, їх можна виявити. Вони піддаються аналізу.
Що стосується мотивів, зрозуміло, що на осінь 2013 року покладалися великі надії, у тому числі й у масових стереотипах. Із цим був пов’язаний так званий «європейський поворот» зокрема і в середовищі політичного класу, для якого підписання угоди з Європейським Союзом було своєрідною «точкою неповернення» у дискусіях про зовнішній вибір. Для таких активних соціальних груп, як молодь, це був певний символізм їх особистого життя, долі. Для них це рішення було в повному сенсі доленосним. Рішення Кабінету Міністрів стосовно паузи щодо підписання угоди з Євросоюзом стало своєрідним символом розриву між режимом, який є моделлю, що функціонувала, принижувала людей, та їх очікуваннями й бажаннями.
Був період, коли для громадян, які проживають у центрі й на заході України і частіше відвідують країни Європи, працюють там чи більш інформовані, термін «українська мрія» був зрозумілішим. Вони хотіли жити із своїми дітьми в Україні, як у Європі. Але станом на сьогодні мрія давно вже зникла у цьому вимірі, тому що багато людей зіткнулись в останні роки з «відкладеними» змінами, з утомленістю від очікувань. Багато з них вже не пов’язують ці зміни із своєю долею. Але з’явився інший феномен: якщо не для нас, то для дітей. Це було характерним, наприклад, для так званого «покоління війни» — людей, які пережили Другу світову війну.
Це саме було відтворено зараз із позиції покоління батьків по відношенню до своїх дітей, коли стало зрозумілим, що швидкої «Європи в Україні» не буде, мріяти про себе вже немає сенсу, а зробити для дітей готові. Причому цей настрій мав прояв навіть згідно соціологічних даних. Як це віддзеркалюється в поведінці? Для людей мрія, що виявилася для них нереальною, конвертувалась у вимогу. Багато хто пов’язував із підписанням Вільнюських угод сподівання, що влада і вся політична система, всі політичні сили, які будуть пов’язані з цим рішенням, будуть зобов’язані зробити те, що їм не вдавалося зробити самостійно. Тобто, Європейська угода розглядалася як директива, після якої те, що не хочуть робити самі, будуть вимушені робити за вимогою Європи.
Поворот, що відбувся після прийняття рішення Кабінетом Міністрів стосовно паузи, був сприйнятий, як відмова від такої роботи, як небажання так чинити далі. Це стихійно, нераціонально, але саме так було сприйнято. Не випадково, першими, хто вийшов із протестом на вулиці, було молоде покоління, для яких це був однозначно зрозумілий сигнал: цей склад влади не бажає реалізовувати зобов’язань, пов’язаних із тим, щоб ми рухалися європейським шляхом. Всі раціональні аргументи з боку Уряду раціонально не сприймались. І, звичайно, непідписання самої угоди у Вільнюсі і реакція на це непідписання були наслідком такого повороту. Я розглядаю «непідписання» лише як мотив такої соціальної поведінки.