Другий момент — це формування вже не локального порядку денного, пов’язаного з готовністю людей захистити себе, а вперше за останні кілька років — спільного, «національного» порядку денного: за що потрібно виступати, проти чого об’єднатись. Цей момент відбувся завдяки тому, що виникло урядове рішення, а потім було непідписання Вільнюської угоди.
Наступні події більш зрозумілі. Звичайно, поява самого образу того, що представники влади б’ють учасників протесту за цей протест, зробили подальшу самоорганізацію незворотною. Якщо хтось хотів підірвати основи цієї влади, він це зробив 30 листопада. Всі пояснення про наведення порядку — це або непрофесійність, або неоднозначність людей, які приймали це рішення з точки зору їх реального плану щодо виходу з цієї кризової ситуації. Я в цьому переконаний. Тому що після цього дійсно був запущений процес відтворення Майдану як якісно нового феномену. Адже перші плани щодо проведення акції на Майдані були заявлені ще на початку грудня. Вони були пов’язані з бажанням окремих політичних і громадських сил відзначити річницю Майдану-2004 і прив’язати ці заходи до акції підтримки майбутніх Вільнюських переговорів. Це не було таємницею.
Те, що за два дні до суботи 24 листопада відбулося засідання Кабінету Міністрів, і те, що частина студентства і журналісти вийшли з протестом 23 листопада, було форсажем події, яка насправді була планована. А головне — змінився порядок денний цієї події. З акції підтримки певних сакральних дій вона перетворилась на акцію протесту. З цього моменту стало зрозумілим, що спроба механічно чи силовим чином вплинути на цю ситуацію буде мати вже свою логіку. Не розуміти цього було неможливо. Саме тому, я вважаю, те, що відбулося 30 листопада і 1 грудня, є спробою модерувати, організувати і політизувати конфлікт. Кому це було вигідно?
Було б цікаво знати думку фахівців, які досліджують політичний процес і присутні у цій залі.
Таким чином, підходимо до того, що ж таке власне Майдан. Для мене Майдан існує не рік, не два, і не десять. Майдан як феномен почав формуватися ще в роки перебудови: від нумізматів до перших дисидентів, із прапорами на вулицях — площа в Києві була своєрідним символом комунікацій поза державою. Це був так званий «простір свободи», що був постійним вузлом комунікацій, на відміну від арт-простору — Андріївського узвозу та інших феноменів. Він був простором свободи, де люди вважали себе більш-менш вільними від позиції і правил держави. Там формувалися навіть свої форми, що виходили за межі того, що ми називаємо порядком. Майдан став своєрідним соціальним інститутом.
До 2004 року було кілька етапів його розвитку. Спочатку це був простір гласності, місце зібрань дисидентських груп, студентів, обміну неформальною літературою з комунікаціями та мікро-мітингами. У 90-ті роки саме Майдан і майданчики поряд були центром соціального протесту від студентства до шахтарів. Наприкінці 90-х це було місце, яке використовували вже, враховуючи його таке напівсакральне значення, провідні демократичні сили. У 2004 році, коли відбулися відомі події, аксіоматично саме Майдан став центром свободи і боротьби з тодішнім режимом. На іншій площі це було вже просто неможливо.
Інша справа, — і це урок 2004 року — чи став Майдан осереддям і так званим «пологовим будинком» громадянського суспільства? Я б не поспішав ототожнювати Майдан саме з цим «перинатальним центром». Тому що це був, скоріше, простір виразу цього народження, а не центр, оскільки природа і причина формування громадських структур пов’язана, звичайно, не з самим по собі Майданом. Тим не менше, 2004 рік — це був рік-маніфестація громадянського суспільства, але ще не його організації, тому що для громадянського суспільства його найважливішою характерною ознакою і рисою є можливості й здатність до самоорганізації та реалізації свого інтересу. Майдан 2004 року завершився тим, що довіра за порядок денний тодішнього активного громадянського суспільства була повністю передана політичній силі, яка перемогла. Це говорило про те, що суспільство ще незріле, що воно ще «в собі», що ототожнює свої бачення та уяви з інтересами і програмами конкретних політичних суб’єктів. Це була по суті поразка громадянського суспільства, яке на той момент ще було незрілим.