Саме це відрізняє простір свободи 2013 року від Майдану 2004-го: надзвичайно високий рівень самоорганізації, постійна боротьба за незалежність від політичного впливу і унікальний феномен — жоден із політичних лідерів, яких там було дуже багато, не зміг стати одноосібним лідером Майдану, а його програма не стала єдиною програмою для Майдану. Більше того, унікальність феномену Майдану 2013 року полягає в тому, що він перестав бути лише однією територією. Майдан став траст-територіальним феноменом. У багатьох містах, причому цього разу — і сходу, і заходу, що свідчить саме про зрілість громадянського суспільства, ми маємо своєрідні «філії» Майдану. Від Запоріжжя, Дніпропетровська — до Тернопільщини, Львова є свої майдани. Причому майдани не як територія, позначена прапорцями, а такі ж простори, що комунікують, враховуючи сучасні засоби масової інформації, безпосередньо з київським Майданом і фактично відтворюють ті ж практики незалежності від, у першу чергу, позиції влади, по-друге — від політичних суб’єктів. Вони також фіксують високий рівень самоорганізації: організації порядку, формування порядку денного, комунікації, переміщення. Головне — ми всюди спостерігаємо формування раціональної спільної позиції. Більшість майданів, які зараз з’являються в Україні як простори свободи, постійно продукують різноманітні позиції, що декларуються. І це дуже важливо, це також відрізняє ці процеси 2013 року від попередніх періодів соціальної активності.
Я думаю, що на сьогодні Майдан — це дійсно не просто територія в центрі Києва. Це своєрідний новий соціальний інститут, який поєднує унікальні ментальні українські традиції та механізми пошуку незалежності від держави, такий собі «громадянський анархізм». Тут ми маємо справу дійсно вже з інститутом громадянського суспільства, що був народжений вже в пострадянський період трансформації. Тут ми маємо елементи карнавалу, що є не просто гуляння, а своєрідний сакральний ритуал. Дуже багато ознак такого сакрального ритуалу зараз саме на майданах.
Хочу звернути вашу увагу на кілька речей: національна символіка, церковний дзвін, участь священиків та історичних персонажів, козаччина. На Майдані козацький та інший історичний одяг є органічним, оскільки «карнавальність» Майдану дозволяє поєднувати різні історичні сенси і практики. Це територія, де зникають кордони між епохами і сенсами. Тут є поряд і козацька слава, і «демократичні транзити» тощо.
Я вважаю, що Майдан 2013 року — це фактично старт самоорганізації громадянського суспільства в цілому в Україні. У цьому сенсі я не бачу необхідності говорити про Майдан і Антимайдан з тієї простої причини, що це різні уклади, але всі вони «занурені» в цей процес. Той факт, що виборці, які орієнтовані на владу, самі рідко їздять на майдани. Вони все життя своїми колонами й підприємствами ходили на демонстрації та несли попереду герб свого підприємства. Вони до цих пір їздять в автобусах із профоргами. Але це зовсім не означає, що ці люди не формують і не формулюють свою позицію. Якби не було передумов, неможливо звезти просто так десятки тисяч людей. Все-таки ми маємо справу із сучасним суспільством, навіть, якщо ми говоримо про специфіку східного менталітету тощо. Я зараз говорю не про пропагандистський майданчик у Маріїнському парку, а про ті майданчики, де організуються й об’єднуються десятки тисяч прибічників влади і Партії Регіонів. Як це не парадоксально, але це також частина цього нового «майданного простору». Це слід визнати. І це відрізняє контр-майдани 2013 року від контр-майданів 2004-го.
Стосовно перспективи власне цього «майданного простору». Якщо розрізняти територію і простір, то доля самої території в Києві більшою мірою буде залежна від подальшої політичної режисури, оскільки на сьогодні учасники Майдану дали згоду на оргформу — з’явилось об’єднання «Майдан». Наскільки воно буде вдалим і перспективним, покаже час. Особисто я — обережний скептик. Тому що не організовується громадянське суспільство в одну громадську організацію. Але хтось вважає, що це можливо. Скоріш за все, Майдан стане своєрідним мережевим механізмом комунікації на рівні громадянського суспільства поза політикою. Причому в такому миготливому режимі й буде самоорганізовуватись ситуація, коли потрібно буде знову сформулювати й артикулювати свої інтереси по відношенню до держави. Тобто, ми постійно будемо мати справу із взаємодією: державна політика — відповідь, громадянське суспільство — запит, що є класичною схемою. Ця схема буде функціонувати протягом усього наступного року, оскільки у цього нового «майданного періоду» є своя опорна точка — вибори 2015 року, з якими символічно пов’язується чимало різних можливих змін у суспільстві, в тому числі у сенсі реорганізації державної влади, нових комунікацій, ствердження нових свобод, прав, економічних очікувань тощо. І 2014 рік буде роком Майдану поза його територією.