Ми вже збиралися проскочити повз них із кімнати до коридору, як почулися ще чиїсь кроки. І з коридору до нас влетів іще один чоловік. У нього був пістолет, і той чоловік збирався стріляти, але Бронвін кинулась на нього, схопила за плечі та, коли його пістолет випав, пожбурила стрільця в дальню стіну. Його тіло з гуркотом пробило стіну наскрізь, здійнявши в повітря хмару цементного пилу, яка змішалась із рожевою хмаркою крові. Від здивування на губах у Нур застигла ідеально кругла літера «О», і, поки вона переводила погляд від дірки в стіні на Бронвін, ми встигли прийти до тями та полізли в пролам.
З іншого боку діри, за розчавленим тілом чоловіка, була кімната, залита денним світлом, а за нею були сходи. І ми, кожні кілька кроків роблячи круті повороти, рвонули ними в запаморочливому темпі вниз, поки не спустились із шостого поверху на перший. Бронвін несла Ліллі на плечі. Далі, не збавляючи темпу, через якусь діру в паркані ми вилізли в якийсь завулок та опинилися за межами будмайданчика, потім, навіть не озираючись, пробіглися паркувальним майданчиком якогось складу та забігли в інший провулок. І ми постійно прислухалися до шуму вертольота, який потроху ставав дедалі тихшим і тихшим — і так, поки нам не довелося зупинитися, щоби перевести подих.
— Думаю… думаю, напевне, ти вбила того хлопця, — сказала Нур Бронвін, вирячивши очі від задишки.
— У нього був ствол, — відказала Бронвін та поставила Ліллі на ноги. — Якщо ти направиш ствол на моїх друзів, я вб’ю й тебе. Таке… — вона витерла свій блискучий від поту лоб та зітхнула, — таке правило.
— Хороше правило, — сказала Нур. Потім повернулася до мене: — Пробач за те, що я сказала. Про те, що, може, ви їх навмисне привели.
— Усе окей, — запевнив я. — Я б на твоєму місці, можливо, теж нам не повірив.
Потім Нур підійшла до Ліллі та взяла її за руку.
— Усе добре, Ліл?
— Трохи потрусило, — відповіла Ліллі. — Жити буду.
— Нам треба забратися звідси якнайдалі, і швидко, — сказала Емма. — Який найшвидший спосіб?
— Метро, — відповіла Нур. — Станція за квартал звідси.
— А як щодо машини? — запитав Єнох.
— Тепер машину вони вже знають, — відповів я. — Ми повернемось за нею пізніше.
— Якщо ми проживемо так довго, — додав Мілард.
***
Через кілька хвилин ми вже їхали в майже вщерть заповненому вагоні метро в напрямку Мангеттену. Чи був цей шлях правильний? Ми вскочили в перший же поїзд, який прийшов, — просто щоб утекти від людей, які на нас полювали. У дорозі мої друзі стишеними голосами обговорювали, хто могли бути ті люди. Витвори? Якийсь ворожий клан дивних, про який ми нічого не знали? Я підвівся із сидіння та поглянув на карту на стіні вагона метро. Його маршрути йшли у всіх напрямках. Ми повинні були доправити Нур на той острів посеред ріки, 10044. Острів Блеквелла, як було сказано на поштовій листівці. Я запитав Нур та Ліллі, чи не знають вони, де це? Навіть не чули про такий. Зв’язок на телефоні, щоб я міг увімкнути пошук по карті, був відсутній. І якщо ми знайдемо той острів, як ми знайдемо петлю? Входи до петель рідко були помітні неозброєним оком.
Та чим більше я думав про це, тим менш упевнений був у цьому плані. Це була місія, яку нам довірили, але несподіваний наказ Ейча про відміну поставив усе під сумнів. Які нові обставини з’явилися? Про що саме він хотів попередити мене, коли дзвонив? Про людей, котрі полювали на нас, чи про те, що петля 10044 більше не була безпечною?
Навіть більше, об’єкт місії тепер був більше ніж просто «об’єкт». Це була Нур, і в неї було ім’я, історія та личко (доволі гарненьке, до речі); мені було важко собі уявити, як доставити її в руки незнайомців. Невже я реально повинен був передати її, як вантаж, у якусь петлю, про яку я нічого не знав, умити на цьому руки, та й забратися додому?
У цю мить я кинув швидкий погляд на неї, на її коліна, які вона притиснула до грудей, залізши прямо з ногами на пластикове сидіння-лаву, та на її поношені кеди для скейтбордингу. Дівчина сиділа, втупившись у підлогу із такою втомою та журбою на обличчі, усю глибину яких я навряд чи зміг би осягнути.
— Ти сумуватимеш за Нью-Йорком, якщо тобі доведеться звідси поїхати? — запитав я її.
Їй знадобилось аж цілих п’ять секунд, щоб вирватись із полону думок, у які вона поринула, та глянути на мене.
— Сумувати за Нью-Йорком? Чому?
— Бо я думаю, що ти маєш поїхати до нас додому.
Емма уважно на мене подивилась, але першим уголос заперечив Мілард:
— Це не за правилами місії!
— Забудь про місію, — відказав я. — Їй буде безпечніше з нами, ніж у якійсь петлі в цьому божевільному місті. Чи на цьому березі океану.
— Здебільшого ми живемо в Лондоні, — пояснила Емма, звертаючись до Нур. — У Диявольському Акрі.
Нур трохи відсахнулась.
— Він не такий поганий, як називається, — додав Мілард. — Якщо, звісно, не зважати на запах.
— Ми майже закінчили цю прокляту місію, — встряв Єнох. — Давайте не пересеремо все прямо зараз. Просто відвеземо її туди, куди мали, та й закінчимо з цим.
