— Ми не знаємо, хто в тій петлі, куди ми збираємось, — заперечив я, — або наскільки вони здатні її захистити. І взагалі нічого.
— Хіба це наш клопіт? — запитав Єнох.
— Я згоден із Джейкобом, — озвався Мілард. — В Америці майже не залишилось імбрин, а це їхня робота захищати та виховувати відособлених дивних. Хто навчить її тут, як це бути дивною?
Нур підняла руку.
— А ніхто не збирається ввести мене в курс справи щодо імбрин?
— Імбрини — вони як учителі, — пояснив я. — І захисники.
— І державні лідери, — сказав Мілард, а потім додав пошепки: — Правда, їх ніхто не обирав…
— І зарозумілі всезнайки, котрі завжди лізуть у чужі справи, — докинув Єнох.
— По суті, кістяк усієї нашої спільноти, — підсумувала Емма.
— Нам не потрібна імбрина, — сказав я, — нам просто потрібне якесь безпечне місце. У всякому разі пані Сапсан, імовірно, залюбки повбиває нас прямо зараз.
— Вона це зробить, — погодився Єнох.
— Отже, ти поїдеш із нами? — запитав я Нур.
Вона зітхнула і тихо засміялась.
— А, к бісу. Я маю право на канікули.
— Ей, а що зі мною? — запитала Ліллі.
— Ти була б дуже бажаною гостею, — відповів Мілард навіть дещо пристрасно. — Хоча, боюсь, звичайні люди не можуть заходити в петлі.
— Я в будь-якому разі не зможу поїхати! — відказала Ліллі. — Школа щойно почалася, — а потім вона засміялася та додала: — Боже, ви тільки мене послухайте. Наче всього цього безумства й не було. Ось як неслабо школа може затрахати мізки.
— Ну-у, освіта потрібна все-таки, — сказав Мілард.
— А крім того, у мене є батьки. Доволі хороші, правда-правда. І вони за мене дуже хвилюватимуться.
— Я повернуся, — пообіцяла їй Нур. — Але злиняти з міста, поки все це не вляжеться, звучить як чудова ідея.
— Отже, тепер ти нам довіряєш? — запитав я (за всіма цими подіями ми якось непомітно перейшли винятково на «ти» в спілкуванні).
Вона знизала плечима.
— Певною мірою.
— Як ти ставишся до автоподорожей?
І раптом, наче без усякої причини, Бронвін якось незграбно нахилилась уперед і повалилась на підлогу.
— Бронвін! — скрикнула Емма та підскочила до неї.
Якщо хтось із інших людей у вагоні й бачив щось, то вони прикинулися сліпими.
— Що з нею? — запитав Єнох.
— Не знаю, — відповіла Емма. Вона легенько ляскала Бронвін по щоці та все повторювала її ім’я, поки та не відкрила очі знову.
— Народе, здається… Чорт, я мала зауважити це раніше, — Бронвін скривилася. Потім витягла з брюк нижній край сорочки. Із тіла юшила кров.
— Бронвін! — вигукнула Емма. — Боже!
— Чоловік із пістолетом… Здається, він вистрілив. Але не хвилюйтесь. Не кулею. — Бронвін відкрила долоню та показала нам маленький дротик, на кінці якого була її кров.
— Чому ж ти не сказала нічого? — запитав я.
— Нам треба було швидко забиратися звідти. І я подумала, що досить сильна, щоб витерпіти це, із чого б він там не стріляв. Та, видно…
Її голова схилилась набік, і вона знепритомніла.
68 Мається на увазі широко розповсюджений англо-американський матюк на літеру «ф», який автор тут конкретно не зазначив.
69 Страва мексиканської кухні: тонкий круглий коржик, складений у вигляді конвертика, який заповнюють сумішшю яких завгодно продуктів.
70 «Їжа для справжніх самців», один із різновидів тако.
71 Те саме, що і витвори, людиноподібні створіння з очима без зіниць (тому незвичайні називають їх також «білими», що англійською white).
Розділ шістнадцятий
Ми вже не шукали петлю. У той момент ми хотіли що завгодно, але не петлю. Усе, про що ми тоді думали, це як доправити Бронвін до лікарні. Навіть не глянувши, де ми знаходимось, на найближчій зупинці ми вискочили з вагона та східцями піднялися з метро на поверхню. Ліллі трималася за руку Міларда, а Емма, Нур та я підтримували Бронвін, яка була слабкою, але все ще при тямі. Ходьба сходами та по тротуару давалася їй дуже важко. Ми перебували на Мангеттені. Будівлі тут були вищі, а тротуари метушливі.
Я відкопав у сумці свій телефон, щоби подзвонити на 911. Тим часом Єнох підбігав до людей на вулиці та кричав:
— Лікарня?! Де лікарня?
Ця стратегія виявилась ефективною. Одна добра, чуйна леді вказала нам на специфічну на вигляд вуличку, а потім іще й супроводжувала нас, кваплячи в потрібному напрямку та розпитуючи про те, що сталось із Бронвін. Звісно, ми не хотіли нічого їй розповідати, не хотіли, щоб вона йшла слідом за нами у відділення невідкладної допомоги чи випитувала наші імена (і я вже уявив собі, як мені доведеться привести сюди якусь імбрину, щоб видалила цій жінці недавні спогади… а заодно лікарям та медсестрам), тому ми прикинулися, що пожартували про травму, на що вона, зрозуміло, розсердилася, вилаяла нас та побігла геть.
Лікарня була якраз попереду: я вже бачив знак, що звисав із будівлі в кінці кварталу. І тут мені в носа вдарив найприємніший, найрозкішніший у світі запах їжі, яку оце зараз хтось готував, і мої кроки стали сповільнюватись.
— Вам теж пахне? — запитав Єнох. — Це грінки з розмарином та паштетом із гусячої печінки!
— Аж ніяк, — заперечила Емма. — Це картопляна запіканка з м’ясом.
Швидкість нашого пересування катастрофічно уповільнювалась.
