— Я б упізнала цей запах де завгодно, — обізвалась Нур. — Доса. Панір масала доса72.
— Про що ви, народе, говорите? — запитала Ліллі. — І чому ви зупиняєтесь?
— Вона має рацію, ми повинні доправити Бронвін до лікаря, — сказав Мілард: — Хоча, можливо, це був найароматніший кок-о-вен73, запах якого будь-коли потрапляв у мої ніздрі…
Однак наша процесія зовсім зупинилась. Ми стояли перед вітринами, за якими штори було відкрито, і це, можливо, був ресторан, хоча там не було жодних вивісок чи написів, крім плаката, який промовляв: «Відчинені завжди і раді всім».
— Знаєте, а зі мною все окей, — сказала Бронвін. — А тепер, раз ви про це заговорили, то й мені захотілося чогось поклювати.
Насправді ж, вона не виглядала аж надто окей — її язик заплітався, і вона все ще важко спиралася на наші руки, — але та частина мого мозку, яка зазначила це, здається, була наче під гіпнозом.
— У неї тече кров! — вигукнула Емма. — А лікарня он там!
Бронвін глянула на свою сорочку.
— Та не дуже й тече, — сказала вона, хоча червона пляма, здавалося, продовжувала збільшуватись.
У мені боролися два бажання. Одне просто кричало: «Іди до лікарні, тупий козел!» — та його майже повністю заглушував голос іншого бажання, який лунав якось по-чудернацьки, наче голос мого татуся.
Цей голос у якійсь занадто жвавій, навіть придуркуватій манері нагадував, що «от-от уже буде час вечеряти, і невже ми так і не скуштуємо нью-йоркської їжі, поки ще тут; а тому, чорт забирай, чом би нам просто не зайти сюди ненадовго підвечеряти?»
І, здавалося, усі, крім Ліллі та Емми, були не проти, а невдовзі також і їхні заперечення почали слабнути.
Я штовхнув двері від себе та, як швейцар, запустив усіх досередини. Це таки був ресторан: невеличка старомодна місцинка з картатими скатертинами, стільцями з плетеними спинками та стійкою з газованими напоями під однією зі стін. За головною стійкою стояла офіціантка у фартуху та паперовому капелюшку, яка посміхалася так, наче чекала на нас цілий день. Крім нас там більше нікого не було.
— А ви, дітки, виглядаєте голодними! — вигукнула вона, аж підскочивши на каблуках.
— Ой, ще й як, — відгукнулася Бронвін.
Офіціантка, здавалося, не помічала крові на сорочці Бронвін.
— І правда, на вигляд ви однозначно голодні.
— Так, — підтвердив Єнох голосом, що трохи нагадував голос робота. — Голодні.
— Що це за ресторан? — запитала Нур. — Мені здається, тут пахло паніром.
— Ой, та в нас є все, — відповіла Берніс, легенько махнувши рукою. — Усе, що можна побажати.
Хіба вона назвала своє ім’я? Тоді звідки я його знаю? У мене в голові була якась каша.
Тихенький голосок, який усе ще ставив під сумнів ідею зайти сюди, змалів до шепоту. Заперечення з боку Ліллі також припинились. Останнє, що я від неї почув, це як вона сказала:
— Ну, ви, народе, можете залишатися тут, якщо хочете, та я забираю вашу подругу до лікарні!
Але її спроби витягнути Бронвін під лікоть на вулицю були не дуже ефективними. (Бо неможливо витягнути Бронвін туди, куди вона сама не хоче йти.)
— Ой, а в нас немає грошей, — сказав я, згадавши раптом, що залишив нашу готівку в багажнику автомобіля; і розчарування, яке я при цьому відчув, було таким же суцільним, як під час жалоби за дорогою людиною.
— Так сталося, що в нас сьогодні спеціальна акція, — сказала Берніс. — Усе за рахунок закладу.
— Реально? — запитала Бронвін.
— Це правда. Ваші гроші тут не потрібні.
І ми, з голодними очима, підійшли прямо до стійки та повсідались на прикручені пластикові табурети, що стояли вряд. Меню не було. Ми просто казали Берніс, що б ми хотіли отримати, а вона гучним голосом передавала замовлення невидимому черговому кухареві на кухню.
Через досить короткий час задзвонив дзвоник, і офіціантка почала виносити тарілку за тарілкою з нашими стравами. То були: півень, приготований у вині, для Міларда; панір масала доса та лассі74 з манго для Нур; смажене ягня з м’ятною підливою для Емми; подвійний чизбургер, картопля фрі та суничний коктейль для мене; омар для Бронвін у комплекті зі щипцями для розколювання панцирів та серветкою-нагрудником із зображенням омара на ній; паруючий корейський пібімпап75 із розбитим зверху яйцем для Ліллі. Це був аномально широкий перелік страв, як для будь-якого ресторану — особливо якщо врахувати, що на кухні працювала лише одна людина, — але та частина мого мозку, яка противилася всьому цьому, шепотіла щораз слабше та слабше:
«Не їжте це.
Ви маєте піти звідси.
Це погана ідея.
Зупиніться негайно, перш ніж стане
надто пізно».
Я не пам’ятаю, як з’їв свій подвійний чизбургер, картоплю фрі та випив суничний коктейль. Але пам’ятаю спорожнілу склянку та жирні крихти, які залишились на моїй тарілці. А голова стала така важка-преважка.
— Ой, любчику! — Берніс процокала до мене на каблучках із-за стійки, притиснувши руку до грудей. — Та ти валишся з ніг!
І я валився. Я реально валився.
— Я так, так, так стомилась, — почув я голос Емми, а потім і приглушені голоси інших моїх друзів, які скаржились на те ж саме.
— А чом би вам не піднятися нагору та не передрімати трохи?
